Скачать книгу

янув на мене і сказав:

      – Не переживай. Щось придумаю.

      Довго Веня не думав.

      – Артеме, ми можемо працювати в парі, – вигукнув радісно.

      Трішки подумав і сказав (не так радісно, як перед цим):

      – Доведеться мені з тобою свій заробіток ділити. Значить, отримаю грошей менше, ніж хлопці.

      Окрилений, я запевнив друга, що вранці прийду до нього.

      – Відро і ганчірку не бери. У мене все готове, – попередив Веня.

      Тоді я ще й гадки не мав, що вранці моя дорога проляже не до Вені, а в протилежний бік.

2

      Батьки привітали мене із закінченням п’ятого класу. Тато подарував шкіряний м’яч, а мама приготувала святковий стіл. Ми з татом сиділи на дивані, а мама навпроти, на стільці, бо раз за разом вибігала на кухню. Тато згадував своє золоте дитинство, рідне село. Розчулений, я прилип до батькового плеча. Реально відчував себе іменинником. Несподівано тато запропонував.

      – Старичку (так він мене називає з трьох місяців), а чому б тобі не поїхати в моє рідне село? Ти бував там не раз. Знаєш: у Людмили влітку класно.

      – Чисте повітря, смачна артезіанська вода, огірочки зі свого городу, садок… – підспівала таткові мама.

      Картопля застряла у моєму горлі. Я голосно гикнув. Мама вибігла на кухню. За мить подавала мені кухлик з водою, а татові казала:

      – Вранці відвезеш Артема до Людмили.

      Я гикнув ще голосніше. Між гикавками прокричав:

      – Не поїду в село. Залишуся в Києві.

      – Відпий води, синку, – сердечно припрошувала мама.

      Я відпив. Однак не втримав кухлика – вилив воду на себе.

      Мама метнулася на кухню за рушником.

      – Нема тобі чого у місті робити, – заспокоював мене татко і гупав кулаком по спині, щоб картопля пройшла.

      – Не правда. Я уже знайшов собі заняття.

      – Не одне, а три, – поправив тато. – Рахую: лежати на дивані – раз, тиснути на кнопки піїспі – два, хлопати дверцятами холодильника – три.

      Мама зі співчуттям дивилася на мене. Але я знав: вона не на моєму, а на батьковому боці. Протистояння додало мені сил. Я обітерся рушником і рішуче відвів батькову руку. Голосно і твердо сказав:

      – Макс зібрав команду з хлопців нашої школи. Я працюватиму з Веніаміном у парі.

      Мама зробила великі очі.

      – Синку, ти працюватимеш?

      Зігнута татова спина вирівнялася. Голос його звучав, як метал.

      – У такому разі нам, батькам, потрібно знати все про твою роботу. Розказуй, в чому полягають твої службові обов’язки?

      – Вони різні.

      – А конкретно?

      – Будемо з хлопцями мити автомобілі. Веня обіцяв мені віддавати половину зароблених грошей.

      – Із тих грошей, що йому виділить брат. Бо половину Максим забере собі, як організатор. Виходить, в ручку тобі ляже лише четверта частина заробітку.

      – Ти ще, дитинко, не знаєш життя, – вмовляла мене мама. – Трапляються такі водії, які маніпулюють дітьми, або й зовсім їм не платять. Нахабно кажуть: хлопці, ви погано моє авто помили, не стану вам платити.

      – Хіба такого примусиш оплатити виконану роботу? До того ж Максим неповнолітній. Підприємство його незаконне, податків він не платить. На нього ще й можуть донести.

      Я палко заперечив:

      – У Макса на Куренівці багато друзів. Вони захистять його.

      – Донесуть його конкуренти. Приїде міліцейський бобик. Посадять тебе з Веніаміном у нього і відвезуть до районного відділку міліції. Хто за тебе заплатить штраф? Максим? Не заплатить. У відділок викличуть мене, твого батька.

      Мама зі скорботним обличчям хитала головою.

      Мій батько працював юристом. Він знав усі закони, тож мама вірила йому беззаперечно.

      Розмова для мене втратила сенс. Однаково буде по-їхньому. Раніше я плакав. Але минулого року на мій день народження тато за столом урочисто виголосив: «Артеме, сьогодні ти став дорослим. Тобі стукнуло десять. У давні часи хлопців твого віку батьки одружували. Відомий факт: Тутанхамона батько-фараон одружив у дев’ять років. Ми тебе не одружимо. Але плакати тобі забороняємо. Концертів нам більше не влаштовуй. І зарубай собі на носі: те, чого хочеш, сльозами не доб’єшся». Я добре запам’ятав таткове ювілейне попередження. Батьки, впевнений, теж його не забули. Ох, краще б вони мене одружили, як Тутанхамона. З ким? Хоча б із Софійкою, з якою разом підростав і ганяв у дитячому садочку.

      Сльози мимохіть стали в моїх очах. Голосно шморгнув носом. Трохи посидів і вийшов на балкон. Стояв там і витирав сльози.

      Через відчинені двері линули голоси батьків. Говорили вони про мене, мій ранковий від’їзд. Потрібно обов’язково зателефонувати Вені. Звичайно, розмова буде неприємною. Друг назве мене зрадником. Наполягатиме, щоб я залишився у місті.

      – Привіт. Я дзвоню, щоб сказати: вранці мене не чекай. Ми з батьком їдемо в село. Він залишить

Скачать книгу