Скачать книгу

завжди вибираємо ту, яка нам прописана. А щодо можливості екстрасенсорного погляду в минуле, то тут і сперечатися ні об чім – минуле писане в Божій книзі, вартує лиш уміти повернутися в перегорнуту сторінку та прочитати.

      – Твоя воля обирати шлях пошуку свого персня, – мовила Таня. – Але я тобі не раджу горнутися до забобонів і мракобісся. Огорнуть пітьмою – заблудишся й серед одної дороги, не кажучи вже про чотири.

      По тому й розсталися, змінивши принадність і чарівність балу на невдоволення незгодою одного з одним.

* * *

      Славко все-таки відвідав екстрасенса.

      Практикувала в місті така собі ворожка – матінка Євтихія.

      Ще дід покійний, сунучи рід Пулюїв до аристократизму, вивіряв шляхи поступу в матінки Євтихії. Та й батечко Славків бізнес-проекти бігав до неї погоджувати.

      Пішов і Славко.

      На подвір’ї в матінки гомонів і товпився люд.

      «Ого, якби не було в бабери зіркого ока назад і вперед, чи й сунуло б стільки народу по ніщо?» – подумки докоряв Славко Тані, переконуючись у вірно вибраному шляху пошуку зниклого персня.

      Черга в’юнилася подвір’ям у трьох десятках осіб – чекати день бажання в Славка не було, тож згадав про свій аристократизм.

      Правдами й неправдами пробився до молодиці, котра в передпокої матінки управляла людським потоком.

      – Я – Пулюй! – гордо мовив.

      Молодиця зірвалася з місця, метнулася за двері.

      – Для мене всі люди рівні, – долинуло грізне Євтихіїне з-за дверей. – Пулюй чи Петренко з колгоспу – всі в чергу. Мною веде Бог, а перед ним усі в одній шерензі.

      Молодиця вигулькнула з-за дверей, розвела руками.

      – Займайте чергу, – порадила.

      – Хто тут крайній? – брів Славко вздовж натовпу.

      – Я, – важко вичавив зі впалих грудей зів’ялий чоловічок. – Сідай, хлопче, – вказав на травичку на моріжку.

      Нічого було робити – присів Славко край людської черги.

      Чоловічок тим часом пробухикався й заходився виливати Славкові своє горе, мовби репетирував виступ перед Євтихією.

      Лопотів і лопотів про невірну дружину, гірку долю дочки, котру ошукав коханець, про капосних сільських людців, які позбавили нещасного бідаку останнього, що мав – велосипеда.

      – Євтихія підкаже, я знайду лісапєта, – займався, жеврів надією.

      – А що, вона може? – плюхнувся в словесну річку зів’ялого Славко.

      – Та це найпростіше, що вона може, – прицмокнув чоловічок. – На злодія вказати – це для неї, як нам прим’яти цю траву.

      – А ви звідки знаєте? – цікавістю проймався Славко.

      Чоловічка знову прорвало – з бурхливого потоку його слів випливала жахна й велична водночас картина втратою ним замолоду коханої, яку тоді ще молода Євтихія зуміла віднайти; і, навіть більше того, вказала спосіб, як обскубти з дороги коханої реп’яхів-пройдисвітів, з котрих тій однак олії щастя не вцідити, аби натомість вдарувати себе – її єдине щастя.

      – То ви ж недавно

Скачать книгу