LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Господи, подумав Віталік, мій друг жартує як останній мудак.

      – Нє, мене, здається, Віта кинула, – вголос сказав він. – Було б класно забухать.

      – Все одно бабок немає, та і мамка вдома. Давай краще щось замутимо!

      – Що замутимо?

      – Ну, не знаю. Групу якусь. Будемо реп співати.

      – Ну давай. Тільки не співати, а читати. – Віталік всівся на тахту, підібгавши ноги. – І взагалі, ти знаєш, у тебе ім'я галіме для групи. У тебе ім'я має бути звучне.

      – Звучне? – перепитав Сережа.

      – Ага, ім'я. Звучне. Ну, не знаю, щось таке типу Флеш або Бед Ніга. Зрозумів?

      – Не дуже, – засмутився Сережа, – щось я взагалі нічого не розумію.

      – Ну ім'я, баран ти, нормальне пацаняче ім'я.

      – Ну, не знаю. Можливо, Мікі?

      – От придурок. Савка, я тобі кажу, що ім'я має бути пацаняче. А ти що придумав? Мікі! Це хто? Що це за Мікі? Мікі-Маус?

      Сережа психанув.

      – Шрам?! – перелякано прокричав він.

      – О, нормальне пацаняче ім'я! – радісно вигукнув Віталік. – Тепер мені щось придумай. Таке, знаєш, щоб запам'ятовувалось. Тільки, блядь, не Мікі.

      – Я не знаю, – відвернувся Шрам.

      – Я знаю. Вій! – І Віталік підняв угору вказівного пальця.

      – Чому Вій? – здивувався Шрам.

      – А чому Шрам? – відповів Віталік-Вій.

      12

      Інколи мені здається, що життя, як воно є, – не таке вже й прекрасне. Це якщо добре придивитися. Ну, нормальні пацани за нормального життя не стають такими придурками. Читач, певно, подумає, що це я все якось неясно розповідаю, вже кільканадцять сторінок розводжу балачки про якогось Віталіка, про якусь жабу. Ну, жаба, подумаєте ви, ну, Віталік, якісь пацани, яких заганяють, які не знають, чим їм зайнятися, хіба що подрочити, або придумати собі звучні імена, або, у крайньому разі, в кіно сходити.

      Але хочу запевнити читача, що все нормально, що все ще попереду, все тільки починається…

      Життя повною мірою глузує з нещасного провінційного хлопця, якому не пощастило народитися жабою.

      – Ти жаба, – говорять йому всі, – ти розумієш, що ти жаба?

      – Я не жаба, – несміливо заперечує жаба, і на його очі навертаються сльози.

      Трагедія.

      13

      Надія Олександрівна знайшла собі чоловіка. Спочатку він, зрозуміло, не був її чоловіком, а був звичайним таким хахалєм. Сусідки шушукались, чого це її, Надю, проклинило знайти собі такого дебіла. Дебіл був довгов'язий, з поламаним носом і розмовляв якось невиразно, якимось грудним, навіть носовим голосом, якось невпевнено, якось тихо, ніхто не розумів його, та хто, в принципі, прислухався? Живе собі створіння, то хай і живе.

      Створіння звали Дядьсірьога. Так і звали, одним словом, Дядьсірьога. У Дядьсірьога було дві хати у двох селах, між якими відстань була приблизно як між Хмельницьким та Тернополем, однак він був нормальний такий мужик, роботящий, трохи прибацаний, звичайно, але, зрештою, яка різниця, якщо ти самотня жінка, тягнеш на собі свого сина, який також мало чим відрізняється від створіння, принаймні нічого не робить задля того, щоб таким не бути. Так, у принципі, думала і Надія Олександрівна.

Скачать книгу