Скачать книгу

всю квартиру трохи солодкуватим запахом своїх молодіжних парфумів, спілкувалася зі мною виключно англійською («Практік! Практік!» – повторювала вона), діставала небачений нашим постсовковим простором покетбук англійською, якийсь детектив або фантастику, й змушувала мене читати й перекладати той текст сумнівної художньої якості.

      – Ю маст льорн амерікан інгліш!

      – Йеп! – казав я, і вона з того непідробно тішилась.

      Я сидів за столом під постером гурту «Дженесіс», кліпав очима й роздивлявся її заграничне канцелярське начиння.

      Я не любив Клінтона. Цей маріонеточний саксофоніст, який став президентом від демократів, викликав у мене відразу, як і все американське. Мені більше подобалися німці. Я страшенно хотів потрапити до Берліна, хотів видертися на «Коміше опер» або будівлю Рейхстагу, забарикадуватися картоном та ганчір’ям й пуляти яйцями в пересічних уособлювачів системи…

      Натомість я пуляв у своїх співвітчизників, у своїх рідних задротів у дешевих слаксах, у свою кров, свою націю. Я пуляв яйцями й помідорами у тролейбуси, хоча розумів, що саме вони – мої найближчі друзі. Вони проти системи. Правда, тепер я знаю, що тролейбуси, власне, як і трамваї, не за і не проти системи, вони осторонь, як я, будяки при дорозі. Колючі й залежні від якихось зовсім не соціальних факторів: наприклад, від погодних умов, пори року або просто від наїзду мотоциклу. Тролейбус залежить від того, наскільки милосердно його експлуатують, як довго зберігається його обшивка. Якщо таки достатньо довго – їздитиме він дорогами свого міста, якщо ні – все, піши пропало, відбуксують його у депо, де зогниватиме він ще бозна-скільки часу.

      У дванадцять років, коли я посилено вивчав англійську, літературу та театральне мистецтво, – все навколо, навіть якась із моїх власних сторін (яка саме – досі не знаю), було мені ворогом. Література, мистецтво, англійська, Лав зі своїм носатим панком Андрієм, всі їхні американські штучки, ці всі їхні маркери, плеєри, цей Клінтон, який не встиг як слід заплямити чесне ім’я й сукню Моніки.

      Мої батьки були всередині системи – я їх зневажав. Батько боготворив свою філармонію, мати цитувала уривки «Мєлкого бєса» Сологуба, я бився в істериках, кидався помідорами, вивчав географію, грав у мортал-комбат на ігровій приставці й слухав «Продіджі».

* * *

      Можливо, мене заноситиме на віражах у спогади про дитинство.

      Я – колишній мізантроп та всененавидяче око.

      Таким я був. Яким став? Про це – пізніше.

      Я прожив не складне, але неприємне дитинство, в першу чергу тому, що не був у гармонії з самим собою. Правильніше сказати, гармонія була, але не настільки, як я сам того бажав. Вся ця ненависть й дитяче, позбавлене логіки презирство до суспільства були лише даниною образу, який я намагався собі приклеїти, так, наче інші діти намагаються приклеїти під ніс синтетичні вуса й створити образ розбійника. У мене був образ мізантропа, який, попри весь мій театралізований маскарад, виглядав не до кінця натуральним, але

Скачать книгу