Поезія (1837 - 1847) - Тарас Григорович Шевченко

Скачать книгу

      Поки сонце з неба сяє,

      Тебе не забудуть!

      Праведная душе, прийми мою мову

      Не мудру, та щиру, прийми, привітай.

      Не кинь сиротою, як кинув діброви,

      Прилини до мене хоть на одно слово

      Та про Україну мені заспівай.

      Нехай усміхнеться серце на чужині,

      Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти

      Всю славу козацьку за словом єдиним

      Переніс в убогу хату сироти.

      Прилинь, сизий орле, бо я одинокий

      Сирота на світі, в чужому краю.

      Дивлюся на море широке, глибоке,

      Поплив би на той бік ― човна не дають.

      Згадаю Енея, згадаю родину,

      Згадаю, заплачу, як тая дитина.

      А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

      А може, я й темний, нічого не бачу,

      Злая доля, може, по тім боці плаче,

      Сироту усюди люде осміють.

      Нехай би сміялись, та там море грає,

      Там сонце, там місяць ясніше сія,

      Там з вітром могила в степу розмовляє,

      Там не одинокий був би з нею й я.

      Праведная душе, прийми мою мову

      Не мудру, та щиру, прийми, привітай.

      Не кинь сиротою, як кинув діброви,

      Прилини до мене хоч на одно слово

      Та про Україну мені заспівай.

      Н. МАРКЕВИЧУ

      Бандуристе, орле сизий,

      Добре тобі, брате,

      Маєш крила, маєш силу,

      Є коли літати.

      Тепер летиш в Україну,

      Тебе виглядають.

      Полетів би за тобою,

      Та хто привітає?

      Я й тут чужий, одинокий,

      І на Україні

      Я сирота, мій голубе,

      Як і на чужині.

      Чого ж серце б’ється, рветься?

      Я там одинокий.

      Одинокий… А Украйна!

      А степи широкі!

      Там повіє буйнесенький,

      Як брат заговорить,

      Там в широкім полі воля,

      Там синєє море

      Виграває, хвалить Бога,

      Тугу розганяє,

      Там могили з буйним вітром

      В степу розмовляють,

      Розмовляють сумуючи,

      Отака їх мова:

      «Було колись ― минулося,

      Не вернеться знову».

      Полетів би, послухав би,

      Заплакав би з ними.

      Та ба, доля приборкала

      Меж людьми чужими.

      МАР’ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

      Оксані К…ко

      На пам’ять того, що давно минуло

      Вітер в гаї нагинає

      Лозу і тополю,

      Лама дуба, котить полем

      Перекотиполе.

      Так і доля: того лама,

      Того нагинає;

      Мене котить, а де спинить,

      І сама не знає —

      У якому краю мене заховають,

      Де я прихилюся, навіки засну.

      Коли нема щастя, нема талану,

      Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

      Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває,

      Тілько його й долі, що рано заснув».

      Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

Скачать книгу