LITMIR.BIZ

Скачать книгу

шість, а там вправо ще ступанка в сінці, на два східці. Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилося, зітхало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь і я тут… Здається, з меншим страхом ставали люди перед суд інквізиції, як отут. Душа, було, завмре, зовсім завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш, і світа перед собою не бачиш, тільки в вухах шумить та серце б'ється, як рибка на гачку. Вертаєшся, було, то наче ззаду чорт доганяє, — так помикаєш. Аж тоді трохи відійде на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого за тобою.

      В цих сінцях панотець вийняв гребінь з кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина й узявсь рукою за клямку.

      — Чи ви вже готові? — пита Люборацької.

      — Пождіть, чи не забула чого, — відказала вона.

      І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли, як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп — щоб поворухнувся!

      — А що? ходімо! — заговорив далі панотець.

      — То й ходім, — відказала Люборацька. Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна — чого, а чогось страшно, що й не сказати. Довго стояли «родителі», нім вийшов «єго високоблагородіє»; і кашляли і відкашлювались, — все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати і вийшов смотритель — стрижений, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як у кота, — здається, от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка.

      — Здравствуйте! — заговорив він, пишно дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив'язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його:

      — Мое вам нижайшее почтение! — каже. — І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені.

      Те ж зробила і Люборацька.

      — Ваш сын первый раз? — пита Люборацької смотритель.

      — Так єсть, ваше високоблагородіє, — відказала вона.

      — А умеет он читать?

      — Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав, сама чула-м.

      — А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь, — заговорив смотритель до Антося і взяв книжку з стола.

      — Вот это, — каже.

      Куди як оторопів Антосьо!… «Господи, — в душі молилась паніматка, — допоможи ж йому!»

      Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на московське, то й почав: блажен муж ко-то-рый не хо-дыш по пуши…

      — Того стоило б попушить, кто тебя учил читать! — тукнув смотритель. — А кто он таков? Кто учил тебя читать? — запитав далі.

      — Га? — озвавсь Антосьо.

      — Питають, дурнику, хто тебе вчив читати, підхопила мати. — Кажи: татко.

      — Татко, — за мамою сказав Антосьо.

      — Мій старий сам його вчив, — додала Люборацька.

      — А сам-то он где учился?

      — Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бував; так, коло дому навчився.

      —

Скачать книгу