Байки - Леонід Глібов

Скачать книгу

стежечку топтала,

      Друга тирлич розсипала,

      Куди вона йшла.

      «Труси мене, хлопче,

      Козаче-молодче,

      Щоб намистечко бряжчало!» —

      Так їй щастячко співало,

      Як була мала.

      Не все ж дівувати, —

      Сватів стали слати;

      Чорнобривка гордувала,

      Гарбузами наділяла,

      Соромила всіх:

      Той не до любові,

      Не так вуси, брови,

      Той носатий, той кирпатий.

      Той невдатний, небагатий. —

      Не треба таких!

      Весна за весною

      Летіли стрілою,

      Дівчинонька ряст топтала,

      Загулялась, не вгадала,

      Як стала марніть.

      Гульня відцуралась,

      З журбою спізналась,

      І частенько серед ночі

      Стали плакать карі очі

      І серденько нить.

      Чи куди б летіла,

      Чи кого б просила,

      Що почати, що робити,

      Як самотній в світі жити,

      Не знала сама.

      У віконце гляне,

      За ворітьми стане,

      Щоб розважить свою тугу,

      Чи не йтиме козак з лугу —

      Нема та й нема.

      Колись був слідочок —

      Засипав пісочок,

      Була стежечка горою,

      Та глухою лободою

      Вона заросла.

      Сиділа, сиділа

      Та й наворожила —

      І якраз після Михайла

      За якогось шкандибайла

      Насилу пішла.

      Дівчатоньки-діти,

      Рожевії квіти!

      Я вигадав вам брехеньку,

      Щоб головку молоденьку

      Звеселить на час;

      А ви собі смійтесь,

      За вітром не війтесь,

      Щиро правдоньку шануйте

      І не дуже вередуйте, —

      Будуть люди з вас.

      1890

      Вівці та Собаки

      Один заможний господар

      Надумався Вовків злякати.

      «Що, — каже, — той вівчар

      Собак дві сотні назбирати!»

      Здається б, і гаразд було:

      Вовки полохать перестали, —

      Так друге лихо підросло:

      Свої Собаки шкодить стали.

      Аж жаль бере, як розказать:

      З Овечок перше вовну драли,

      А далі м’яса забажали

      Та й ну щодня Овець качать.

      До осені звели отару…

      Зосталось, може, з пару,

      Та й тих упорали під темну ніч,

      Щоб більше не кортіло.

      На се коротка річ:

      Дурний порядок — дурне й діло.

      1864-1872

      Вівчар

      Був на селі Вівчар Тарас;

      Він панових овечок пас.

      Став мій Тарас чогось журитись:

      Сидить, голівоньку схилив,

      А панові боїться похвалитись,

      Щоб пан не бив.

      — Чого ти, брате, світом нудиш? —

      Питаються його.

      — Ох, братці! Лишенька мого

      Абияк не відбудеш… —

      От став хвалитись він, що є в болоті Вовк

      І,

Скачать книгу