LITMIR.BIZ

Скачать книгу

хибного шляху, щоб знову стати самим собою.

      Боротись проти цих ілюзій не було потреби. В мені щось прокинулось і наче виставило кругову варту. Надто часто мене арештовували в Парижі, Римі та інших містах, коли я віддавався красі і дозволяв заколисати себе облудними ілюзіями любові, розуміння і забуття. Поліція не забувала. І донощики не ставали святими від місячного сяйва та аромату лип.

      Я попрямував до Гітлерплацу – обережно, настороживши всі свої чуття, як кажан крила. Будинок наш стояв на розі, де вулиця впиралась у площу. Вулиця та ще досі зберегла стару назву.

      Крайнє вікно було відчинене. Я мимоволі пригадав грецький міф про Геро та Леандра і відому казку про дітей короля, яким черниця погасила світло, і принц утопився… «Я не принц, – промайнуло в моїй голові, – а в німців було так багато прекрасних казок і, незважаючи на це (чи, може, саме тому), найжахливіші в світі концтабори». Я спокійно перейшов вулицю – вона не виявилась ні Геллеспонтом, ні Північним морем.

      У вестибюлі хтось ішов мені назустріч. Я вже не міг повернутись назад і попрямував до сходів, як людина, певна своєї мети. То була літня жінка, якої я раніше не знав. У мене судорожно стислося серце… – Шварц посміхнувся. – Це знов-таки банальні слова, яким повіриш тільки після того, як сам переживеш. Не оглядаючись, я почув, як позаду, зачинившись, клацнули двері, і мерщій подався сходами нагору.

      Двері до квартири були на сантиметр відхилені. Я штовхнув їх і опинився віч-на-віч з Гелен.

      – Тебе хто-небудь бачив? – спитала вона.

      – Так. Якась літня жінка.

      – Без капелюшка?

      – Так, без капелюшка.

      – То, мабуть, служниця. У неї кімната у мансарді. Я сказала їй, що вона може бути вільна до завтрашнього вечора; очевидно, вона трохи забарилась. Виходячи на вулицю, всі служниці думають, ніби людям більше нічого робити, як тільки дивитись на їхнє вбрання.

      – До дідька ту служницю, – сказав я. – Була то вона чи ні, вона мене не впізнала. Я помічаю, коли мене хтось упізнає.

      Гелен взяла у мене з рук плащ та капелюх і хотіла повісити в передпокої.

      – Не тут, – застеріг я. – Сховай у шафу. Якщо хтось зайде, може помітити чоловічий одяг.

      – Ніхто не зайде, – запевнила вона і пішла поперед мене в кімнату.

      Я обернувся і замкнув двері. Потім пішов слідом за нею.

      Перші роки у вигнанні я часто згадував свою квартиру; потім намагався забути її. Тепер, коли я був у ній, я майже нічого не відчув. Вона говорила мені не більше, ніж якась картина, що була колись моєю і тепер нагадувала певний період мого життя. Я став на порозі й озирнувся довкола. Майже нічого не змінилось. Тільки канапа і крісла були оббиті новим матеріалом. Показуючи на них, я запитав:

      – Вони тоді були не зелені?

      – Блакитні, – відповіла Гелен.

      Шварц обернувся до мене обличчям.

      – Речі живуть власним життям, і, коли його почнеш порівнювати зі своїм, стає моторошно.

      – Навіщо

Скачать книгу