Скачать книгу

голос. – У мене тут саме прийом…

      – А мені можна прийти до тебе на прийом, Рудольфе? Ти дуже зайнятий?

      – Але ж пробачте! Я вас не знаю, а ви…

      – Старий Шеттергенд, – сказав я.

      Я раптом згадав, як ми ще хлопчаками називали один одного, граючи в індійців. То були імена з романів Карла Мея. Дванадцятирічними підлітками ми ті книги прямо ковтали одну за одною, Якусь мить нічого не було чутно. Потім Мартенс запитав стиха:

      – Що-о?

      – Віннетоу, – відповів я. – Хіба ти забув наші колишні імена? Адже це улюблені книги фюрера.

      – Вірно… – погодився Мартенс.

      Як відомо, людина, що розпалила Другу світову війну, у своїй спальні тримала томів тридцять чи й більше одного письменника – чтиво про індійців, звіроловів та мисливців, які вже п’ятнадцятирічному юнакові могли здатися до смішного примітивними.

      – Віннетоу?… – з недовір’ям у голосі повторив Мартенс.

      – Так. Мені треба зустрітися з тобою.

      – Я не зовсім розумію. Де ви є?

      – Тут, у місті. Де ми можемо побачитись?

      – У мене зараз прийом хворих, – машинально відповів Мартенс.

      – Я хворий. І можу прийти на прийом.

      – Не розумію, що ви наговорили, – сказав Мартенс голосом, у якому відчувалась рішучість. – Якщо ви хворі, то приходьте на прийом. І навіщо було спеціально дзвонити?

      – Коли?

      – Найкраще в половині восьмої. О пів на восьму, – повторив він. – Але не раніше!

      – Гаразд, о пів на восьму.

      Я поклав трубку. На мені знову була мокра вся сорочка. Я поволі пішов до виходу. На небі з-за хмар час від часу виглядав блідий серп місяця. «Щонайбільше через тиждень з’явиться молодик, – промайнуло в моїй голові. – Якраз добре буде переходити кордон». Я поглянув на годинник. Лишалося ще три чверті години. Треба було йти геть з вокзалу. Якщо хтось довго тиняється в районі станції, це завжди викликає підозру.

      Я пішов по вулиці, де було менше людей і світла. Вона вела до старовинного міського валу. Частину його давно зрівняли.

      У приймальній Мартенса вже не було нікого. Біля вікна на етажерці стояли якісь рослини з довгими, наче ремінці, листками. На столі лежали ілюстровані журнали з нацистськими верховодами, солдатами, або колонами «гітлерюгенду» на обкладинці.

      Невдовзі почулись поспішні кроки. На дверях з’явився Мартенс. Він втупився в мене, потім зняв окуляри і здивовано заблимав очима. У приймальні горіло слабке світло. Мартенс не відразу впізнав мене, очевидно, тому, що я завів собі вуса.

      – Рудольфе, це я, Йозеф, – мовив я.

      Він застережливо підняв руку, щоб я говорив тихше.

      – Звідки ти взявся? – прошепотів він.

      Я знизав плечима: навіщо йому треба це знати?

      – Зараз я тут. Ти повинен допомогти мені, – сказав я.

      Він розглядав мене. Його короткозорі очі в слабкому світлі нагадували очі риби за товстим склом акваріума.

      – У тебе є дозвіл на перебування тут?

      – Лише

Скачать книгу