LITMIR.BIZ

Скачать книгу

з пивом, щоб бути у формі. Селянам більше подобаються низенькі товстуни, ніж худі здоровила, що, здається, от-от помруть з голоду. Костюм теж стає йому в пригоді. Генріх Кроль не носить ні чорного сюртука, як наші конкуренти з фірми Штайнмайєра, ні синього святкового костюма, як комівояжери Гольмана й Клоца, – перший занадто красномовний, а другий – занадто байдужий. Він носить скромний візитний костюм – штани в смужку й маренговий піджак, а крім того – старомодний стоячий комірець з прямими ріжечками і краватку приглушених тонів. Два роки тому Генріх Кроль на мить завагався, коли замовляв костюм: чи не краще личитиме йому фрак, однак потім, зваживши на свій малий зріст, відмовився від цієї думки. Це було щасливе вирішення – навіть Наполеон був би смішний у фраці. В теперішньому ж своєму одязі Генріх Кроль справляє враження посланця самого Господа Бога – а це якраз те, що треба. Защіпки ж на холошах додають йому ще одну рисочку, просту й водночас витончену, – віриться, що в людей, які носять такі защіпки у вік автомобілів, можна купити дешевше.

      Генріх знімає капелюха і витирає хусточкою чоло. Надворі досить-таки холодно, і він зовсім не спітнів; Генріх просто хоче показати, який він трудівник у порівнянні з нами, конторськими неробами.

      – Я продав надгробок з хрестом, – каже він з нещирою скромністю.

      – Який? Маленький, мармуровий? – з надією питаю я.

      – Ні, великий, – відповідає Генріх, втупившись у мене очима.

      – Що? Той із шведського граніту, з подвійним цоколем і бронзовим ланцюгом?

      – Авжеж той. Чи в нас, може, є ще якийсь?

      Генріх втішається своїм запитанням, ніби це вершина дотепності.

      – Ні, – відповідаю я, – іншого в нас немає. В тім-то й наше лихо. Це був останній. Гібралтарська скеля.

      – За скільки ж ти його продав? – не витримує Ґеорґ.

      Генріх потягується.

      – За три чверті мільйона – без напису, без огорожі й перевозу. За все це вони ще доплатять.

      – О боже! – вигукуємо ми з Ґеорґом в один голос.

      Генріх кидає на нас погляд, повний зневаги. Такий вираз часом буває в дохлої риби.

      – Це була важка боротьба, – пояснює він і чомусь знов надягає капелюха.

      – Краще, якби ви були зазнали в ній поразки, – кажу я.

      – Що?

      – Якби зазнали поразки. В тій боротьбі.

      – Що? – роздратовано перепитує Генріх. Я завжди збиваю його з пантелику.

      – Він хоче сказати, що краще б ти не продавав його, – пояснює Ґеорґ.

      – Що? Що все це має означати? Хай йому чорт! Мучся з ранку до вечора, продавай якнайкраще, а тут тобі ще й дорікають… їдьте самі на село та й спробуйте…

      – Генріху, – лагідно перебиває його Ґеорґ, – ми знаємо, що ти себе не шкодуєш за роботою. Але ж ми живемо в такий час, коли чим більше продаєш, тим біднішаєш. Уже кілька років у нас інфляція. Від самої війни, Генріху. Цього року інфляція набрала темпів скоротечних сухот. Ось чому цифри зараз нічого не значать.

      – Я й сам це знаю. Я не ідіот.

      Нам

Скачать книгу