Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей - Антін Мухарський

Скачать книгу

контингенті радянських військ у Німеччині. Співав в ансамблі пісні й танцю. Саме там у 1989 році було написано пісню «А я – не москаль». Але перед тим як її заспівати, я знову хочу задати питання: «Чи є в залі москалі?»

      На цей раз у залі тиша.

      – А чи є в залі хохли?

      – Є-є-є-є-є! – знову закричить якась падлюка, а може, й не одна. Причому в центральних та східних українських містах таких глядачів трапляється більше.

      – Стоп, стоп, стоп, – каже Лютий і знову наче трошки зігує. – Тут теж треба розібратися. Бо хто такий хохол? Хохол – це той, хто служить москалеві, визнаючи над собою його силу і моральну перевагу. Нехай тримаючи дулю в кишені, нехай сокиру за спиною або обріз під пахвою, але все одно вклоняється йому і служить. Бо москаль і хохол нерозривно пов’язані й жити одне без одного не можуть. То я ще раз питаю: чи є в залі хохли?

      Тиша.

      – Чи є в залі українці?

      – Є-є-є-є! – вибухає зал.

      – СЛАВА УКРАЇНІ!

      – ГЕРОЯМ СЛАВА!

      – Оце інша справа! – Орест Лютий широко і щасливо посміхається. – А тепер трохи історії. Як уже казав, пісню «А я – не москаль» написано у далекому 1989 році. Ми з моїм другом Сашком Бойком, чий батько був дисидентом і відсидів 12 років у мордовських таборах, присвятили її хлопцям, що закосили від радянської армії й не стали «москалями». Співали підпільно для підняття бойового духу. Від радянської окупаційної армії закосити було не гріх. А от від української, яка захищає нашу честь і свободу, косити аж ніяк не можна. Тому зараз я хочу почути в залі оплески на адресу наших славних воїнів, які тримають бойові позиції на сході та півдні України, які сьогодні знаходяться в цьому залі, нашим славним волонтерам і медикам, усім тим, хто творить історію нашої молодої держави!

      У залі зчиняється овація. Цього разу всі підхоплюються і довго, зі сльозами на очах аплодують.

      Орест жестами просить публіку заспокоїтися.

      – Уважно подивіться на того, хто сидить поруч: праворуч, ліворуч…

      Зал слухняно крутить головами.

      – Той, хто не співає разом з нами, той…

      – Моска-а-а-а-аль!!! – вибухають сміхом глядачі.

      Звучить акордеон, потім вступає бандура. Орест співає на мотив «Пісні про зайців» з радянського кінофільму «Діамантова рука».

      У карпатськім лісу, де тріпочуть смереки

      І з мольфарів-дубів облітає листва,

      В турпоході митці від призову косили

      І при тому промовляли отакі слова:

      ПРИСПІВ.

      А я – не москаль, а я – не москаль,

      І не буду я совєтам служить.

      А я – не москаль, а я – не москаль,

      Бо не можу я у неволі жить.

      А мольфари-дуби, щось шепочуть смерекам.

      За поганих доріг хлопців хрін хто спійма.

      Косить молодь від армії (радянської).

      Від тупої утіхи…

      І при тому промовляє отакі слова:

      ПРИСПІВ.

      А я – не москаль,

Скачать книгу