LITMIR.BIZ

      Скажіть, добродію, – невже ж таки нічим

      Не похитнути вас у супокої тім?

      Якби вас той продав, кого ви другом звали,

      Якби добро од вас шахрайством виривали,

      Якби хто поговір на вас лихий пустив, —

      Чи справді ви й тоді не удались би в гнів?

      Ні! Всі оті гріхи, мені і вам відомі.

      Людському родові властиві і питомі,

      І ображатися чи сердитись мені,

      Що вколо стільки зла, підступності, брехні, —

      Це дивувать, чому жадна шуліка м’яса.

      Чому жорстокий вовк, а мавпа хитра й ласа.

      Як! Дав би я себе ганьбити, окрадать

      І не… А, сто чортів! Волію замовчать,

      Щоб неподобні ці спинити міркування.

      І справді, тут було б на часі вже мовчання.

      Вам краще об суді подумати своїм.

      Аніж на ворога метать словесний грім.

      Не хочу я того, і край усій розмові.

      Хто ж помагатиме у справі вам судовій?

      Хто? Правда і закон – помічники мої.

      A завітаєте HО, проте, до судії?

      Нащо? Хіба ступив я на криву дорогу?

      Ні, але ворог ваш для діла для свойого

      Пролізе…

      Байдуже! Я зважився чекать

      На вирок совісний.

      Ой, можете програть!

      Я й кроку не ступлю: хай станеться, що має.

      А той підлеститься…

      Мене це не доймає.

      Глядіть, проскочите.

      Та й не від того я.

      Але ж…

      Ото душа потішиться моя!

      Чому ж, нарешті, ви…

      Тоді до дна побачу

      Я роду ницого мерзенну, підлу вдачу,

      Тоді в лукавстві я упевнюся людськім,

      Коли програю суд на чyдo й диво всім.