LITMIR.BIZ

      Дівчата… вродливі й не надто, бідні й забезпечені, доступні чи такі, що ховаються за карнавальною машкарою неприступності, одягнені в Gucci, Hermes чи Terranova, – усіх їх об’єднувало одне: їм завжди мало. Добре це чи погано – я не знаю. І не мені судити. Це не є ні добрим, ні поганим. Це просто факт. Хтось мріє про сумку від Hermes, хтось хоче вийти на сцену й заспівати так, щоб весь світ упав на коліна і так вічно колінкував перед божественною вродою володарки писклявого голосу, хтось бажає щоранку чути мелодію Vertu… і байдуже, хто лежатиме поруч з тобою в ліжку… хтось хоче полетіти на карнавал до Бразилії… хтось просто хоче… І ЦЕ НОРМАЛЬНО… всі чогось або когось хочуть… Але одного я не могла зрозуміти: чому всі ці дівчата вважають, що для цього їм неодмінно потрібен олігарх? Чому вони всі думають, що коли у них з’явиться Hermes, Vertu й або коли вони запищать на сцені, навіть знімуться в своєму єдиному кліпі – це зробить їх щасливими?… Це єдине питання, на яке в мене не було відповіді. Відповідь мені підказав Петя. Бо більшість з них – одноклітинні створіння. І насправді ці дівчата ні в чому не винні: такими їх зробила потворна складова нашого аморального світу. Однозначно, є й інші дівчатка: розумні, начитані, цілеспрямовані, освічені, вродливі… кращі – але я таких не зустрічала… ні в Москві, ні в Києві, ні в Донецьку… У всякому разі, я бажаю їм щастя, кожній з них! А Петя їм у цьому допоможе.

      Він навчив мене давати офіціантам «на лапу» до того, як вони починають тебе обслуговувати, і залишати на чай кухарям до того, як вони починають для тебе готувати. Він навчив мене з першого погляду на людину визначати, чого вона прагне, що шукає, про що мріє… і скільки коштують ці мрії. Він навчив мене без квитків проходити в кінозали кінотеатрів, без запрошень потрапляти на «модні світські заходи» – це була своєрідна школа. Якось під час чергового походу в кіно я запитала Льоню, його вічного супутника: «Чому не можна просто купити квиток у кіно, коли можеш купити весь кінотеатр?» Льоня глянув на мене і відповів: «Тому що потрібно весь час примушувати голову працювати. Кожної секунди. У будь-якій, навіть найпростішій, ситуації. У будь-якій точці світу. У Монако, Москві, Лос-Анджелесі – скрізь. Це спосіб життя. За гроші можна зробити все. Навчися робити без грошей, користуючись своїм розумом і людською психологією».

      Льоня так само відкрив мені очі на багато речей. Спершу він мені не подобався, але згодом, познайомившись ближче, я змінила свою думку про нього…

      – Льоню, ти навчиш мене «розводити по повній»? – запитала я, коли ми прогулювалися Донецьком. – Петя сказав, що ти мене навчиш.

      – Звісно, навчу, – сказав він серйозно.

      – Спершу

Скачать книгу