Жінкам на кораблі не місце - Сергій Віталійович Кондратов

Скачать книгу

добросовісній службі поштарів нашого прекрасного поселеннядовелося балетній зірці Парижа відстригати довгі коси і, видавши себе за хлопця в пошуках підробітку, найнятись матросом на найближчий корабель до Франції. Історія, яку вона, бʼюсь об заклад, переказувала до самої деменції. Я би точно переказував.

      Ось таке місце з такими людьми несе для мене майже магічну силу ностальгії. Все-таки в Доброславі  набрався здатності бачити цінність у звичайних речах з незвичайною історією. Якщо не для світу, то для самого себе.

      Іронічно – в дитинстві найбільше хотів звідти вибратися, а ось тепер… Памʼятаєш балку, де ми катались на санчатах? У спогадах вона чомусь набагато більше, ніж коли я туди приїжджаю. І скільки би в університетські роки я не повертався в ті місця, скільки би не переконувався в зворотньому, все ще  пам’ятаю, як діти з тієї сторони поселення каталися на нових ельфаторах на балці, висотою трохи не з Говерлу.

      Дівчинка років десяти, з прокуреним голосом тридцятип’ятирічної, залазить усередину і закриває кришку.

      – Ви точно триматимете бак? – сміючись, питає. Її голос лунає глухо і загадково, наче перекручений сигнал з верхніх шарів ноосфери.

      – Точно, – в один голос відповідаємо ми і запускаємо альфатор з космонавткою всередині у далекий політ. Звичайно, ніхто його не тримає. Альфатор крутить, трясе, один раз навіть перевернуло.

      «Ну як завжди ви брешете, уроди!» – вилазячи з пом’ятого бака, кричить дівчинка і знову штовхає його на гору. І все починається з початку.  А я дивлюсь на це, задихаюсь від  сміху і думаю, як ми взагалі доживемо до дорослих років з таким дитинством?

      Гарний спогад. Багато речей у спогадах гарні, особливо коли не можеш до них повернутись.

      Отямившись, я подався вперед, протискуючись поміж пасажирів, як ковзаюча по вікну крапля дощу. З кожним кроком усе більше дивуюсь, наскільки звичним для мене стало подібне життя. З кожним кроком, з кожною новою країною,  з кожним терміналом і новим штампом у паспорті спогади про дім блякнуть, як сімейні фотографії, зроблені на татовому робочому фотоапараті, обережно розфасовані по радянських альбомах-книжечках, що зберігаються в трюмо над телевізором. Я давно перестав впізнавати хлопця на тих фотографіях, що хворим лазив кучугурами з тобою по ту сторону Доброславської балки.

      Ця історія вже не про нього – такі як він ніколи і не потрапляють до подібних історій.

      Чи ти знала, що за сім-десять років люди повністю змінюють набір клітин у своєму тілі? Виходить, ми зараз зовсім інші люди? І окрім залишків пам’яті на вицвілому фотопапері та набору нулів і одиниць на телефоні нас вже нічого не об’єднує з тими дітьми? Тільки уривки зими, балка, що розділяє наші будинки, та колюче, майже їдке зимне повітря в подиху. Ти покликала мене і не прийшла. Зникла, без пояснень і вибачень. Я так ніколи і не спитав, чому. Не знаю, через гордість чи через страх почути відповідь. Але в той вечір я вперше пообіцяв собі: будь що покинути

Скачать книгу