LITMIR.BIZ

Скачать книгу

я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрінуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.

      – А я тебе прошу, брате, дай тому спокій. Кажу, то ще діти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас більше лицарів, як учених, наша народність, наша церква має великий на те голод…

      – А! Чи не вибираються вони козакувати? – сказав Северин і розсміявся. – От горобчики, навіть не думав я, що в них таке завзяття. Далебі, куплю їм горіхів за це й вицілую обох.

      – Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не піддав.

      – Се, брате, ще смішніше від того. Мені і в голову таке не прийшло і ще довго не прийде. Годі мені з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.

      – І князь би тобі сього не вибачив, бо його милість уже тепер покладає великі надії на них.

      – Краще не говорімо про такі небилиці: я такої дурниці не зроблю.

      При найближчій нагоді стрінув Северин обидвох кульчичан і заговорив. Вони аж горіли з радості, що такий славний лицар, про якого стільки наслухались, говорить із ними.

      – Гаразд, хлопці! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?

      Вони оторопіли від такої несподіванки, а Петро каже:

      – А чи пан Северин взяв би нас?

      – Поки що годі. Таких жовтодзюбів нам не треба. На Січі не можна жінкам жити, а ви годі, щоб ще без паніматки обійшлися.

      Хлопці обидва засоромились дуже. Петро каже:

      – Ми ж і тут без паніматки живемо.

      – Ех, дурень ти один з другим! Тобі здається, що на Запорожжі то самими пирогами, та медівниками годують, що нічого не роблять, хіба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, і не кожний з того хліба жити буде. Ви ані думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, і привіз би наперед себе до Острога, та віддав ректорові на карцер о хлібі й воді.

      Северин відійшов, думаючи: «Тепер відійде їм охота про козакування думати. Скажу про те братові».

      А хлопці знову думали собі таке:

      – Чого він нас вчепився? Хіба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

      А Петро міркував таке:

      – Нічого іншого, тільки що Северин був напідпитку, бо то все не держалося купи.

      – Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тікати з бурси.

      Ніде правди діти, що така думка у них не раз по молодечій голівці блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Відгадав її Плескач з їх говоріння.

      Та по тій стрічі з Северином та думка затратилася відразу, тепер у них осталась одна ціль: вчитися і скінчити вищу школу, а відтак хай міркують старші, що з ними станеться.

      Найближчої неділі розповіли Плескачеві немилу стрічу з Северином, – чого він від них хотів, чого їх вилаяв так погано?

      Та в тій хвилі прийшов диякон Онуфріївської школи від отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеїв з-під Самбора, щоби прийшли зараз до нього.

      Хлопці вдивилися на себе, а відтак на Плескача.

      – Треба йти, діти, – каже Плескач, – то важна особа і без причини вас не кличе.

      Пішли.

Скачать книгу