Страшний Суд - Василь Басараба

Скачать книгу

сказала: «Оце моя вулиця. Тут я вже сама доберуся – до хати сто метрів». Прощаючись, домовилися зустрітися завтра. Наступного вечора вони блукали містом, посиділи в кав’ярні. Потім зустрілися в Тетяни вдома, куди їх запросили й де гостинно приймали. І Тетяна, і її чоловік Віктор дуже люб’язно припрошували за столом, були цікавими співбесідниками. Засиділися допізна, і тоді Богдан підвіз Ольгу на таксі аж до хати, а сам поїхав далі.

      Коли дізнався, що має їхати до Києва і сказав про це Олі, помітив, як вона засмутилася, трохи помовчала, а тоді запитала:

      – Можна я тебе проведу?

      – Не можна, а треба, – відповів їй напівжартома.

      Прощалися тоді на пероні. Богдан обережно й несміло поцілував її. Вона, звівши на нього свої очі, говорила якось жалібно, по-дитячому:

      – Це ж два тижні, так довго! Приїдеш – приходь відразу…

      Приїхав, на якусь часинку заскочив додому, залишив речі й відразу примчав сюди…

      Вони вже допили каву. Він дивився в її очі, а вона поринала в глибини його погляду.

      – Оленько, я на хвилинку забіг, мені ще треба довідатися, що там на роботі, стільки часу не був… Хоча б черговому зателефоную… А ще хочу до мами в село поїхати. Давай увечері зустрінемось.

      – Добре, – мовила покірно й засмучено. – Я тебе проведу.

      Вони вийшли у двір. Собака знову загримів ланцюгом, загарчав і загавкав. Це було жахаюче видовище. Аж коли опинилися на вулиці, оте несамовите валування припинилося.

      – Ось бачиш, є напис, – показала Ольга на ворота.

      – Справді є. Та хіба його тут помітиш? Дуже дрібно написано. На таке страховисько треба метровими буквами писати.

      На воротах висіла табличка, де ледь виднівся вицвілий напис: «Во дворе злая собака». Зовсім маленькими літерами, ніби зумисне, щоб ніхто зайвий раз не помітив.

      2

      Дорогою додому весь час перебував під враженнями від зустрічі з Ольгою. В очах стояла її легка й рухлива постава, її граційні рухи, її дивовижні очі – оте небесне оксамитове сяйво, її малинові вуста, ніби стиглі, налиті соком вишні, її пишне русяве волосся, що хвилями спадає на плечі й непокірним пасмом торкається брів. Тоді вона так легко, якось блискавично й непомітно відкидає його назад, відкриваючи округле чоло. А те пасмо, ніби граючись із її рукою, знову повертається, легким крилом нависає над очима. Якась невловима мить – і знов його нема.

      Богдан якось не відразу зауважив, що на обличчі в Ольги нема косметики. Жодного, як кажуть, макіяжу. Природа щедро вималювала її портрет, так що тут зайвими є і помада, і туш, і тіні, і ще якісь там рум’яна.

      Вона чарівна, вона молода. Це ж, мабуть, між ними різниця у віці – добрий десяток років. А може, і ні. Їй нині десь двадцять чотири чи двадцять п’ять. А йому тридцять третій пішов. Не така вже й велика віддаль. Це він так думає. А як вважає вона, поки що невідомо. І взагалі – не встиг познайомитися, а вже вибудовує далекосяжні плани. Можливо, ще рано свататися? Ой, дивись, Богдане Васильовичу, щоб тобі зненацька гарбуза не вхопити.

      Правду кажучи, донедавна він про одруження

Скачать книгу