Скачать книгу

ситуацій.

      А де воно зараз легко? Як кажуть, куди не кинь – усюди клин. Послухаєш радіо, подивишся телевізор – тільки й мови про потреби народу, про біди людей. Що вже ті слуги народу на трибунах не вибалакують, чого тільки не обіцяють від виборів до виборів! Послухаєш – усе правильно кажуть. Але чому ж не роблять того, що треба робити? Чи не вміють, чи не хочуть?

      Отак і «маємо те, що маємо», як говорив той самий мудрагель. Одні багатіють, із жиру бісяться, а люди без роботи, б’ються над тим, як прожити. Та й тим, хто десь зайнятий, мізерні зарплати затримують, пенсій не платять місяцями.

      А в лікарню треба з грошима йти. Інакше ніяк не можна. Бо тих коштів, що виділяють, навіть на марлю не вистачає. То й виходить зачакловане коло: у людей немає грошей, а без грошей немає лікування. Чим ти можеш тим нещасним допомогти? Хіба співчуттям, розумінням, добрим словом, увагою й повагою.

      Бо ж хіба по-людськи чинять такі пихаті, зарозумілі ділки, як отой Влад (він же – Володимир Михайлович Карпінський)? Господи, і придумають таке: «Влад». Це ж якась кличка. Якби ще хтось на нього так казав, а то й сам себе так називає, ще й пишається тим.

      Ось і вчора зайшов до кабінету отой старенький чоловік, став нерішуче біля дверей, тихенько привітався. «Можна з вами побалакати? – запитав несміливо. – Біда в мене…» Запросив його сісти біля столу, приготувався слухати. «Біда оце в мене, привіз жінку, геть заслабла вона. Операцію треба робити. То цей ваш дохтур, в окулярах, із борідкою, каже мені: «Тут кабанчиком не обійдешся, готуй, діду, корову…» Не питає, що там і як. На бабу навіть не глянув, а зразу мені таке. А де ж ту корову взяти, як у мене її нема?.. Тут біда, а він зуби скалить… Що то за дохтур такий?..»

      Дід дивився безневинними дитячими очима, які бралися сльозою, а в голосі його було тихе благання. Заспокоїв старого, як міг. Обіцяв, що зроблять усе можливе, щоб допомогти, сказав, щоб не переймався дурними словами отого «дохтура». Провів діда до дверей, а той усе дякував і дякував.

      Коли покликав згодом Влада, той і віднікуватися не став. Усміхався кривувато у свою борідку: «А що я такого сказав, я ж шутя, а дід не допетрав, усе всерйоз сприйняв. Подумаєш, обідився старий, ніби не знає, що на операцію гроші треба. Що то за народ такий? Село забите. Корову, бач, йому жалко стало…»

      Він так і не зрозумів нічого. Пішов зі своєю пихою, поблискуючи дорогими окулярами. У дверях оглянувся, ще й плечима знизав.

      Карпінський своєю зарозумілістю й хамською зверхністю, відвертим цинізмом виділявся в колективі, не стільки дивував, як шокував багатьох. Йому на все і на всіх було наплювати. З роботою своєю справлявся непогано. Але в усьому прагнув добути вигоду собі, мати найбільший зиск. І це непогано вдавалося.

      Скільки йому про це не говорили, але все як горохом об стінку. Уже й Анатолій Павлович рукою на нього махнув: що ти скажеш, така натура в чоловіка. Горбатого, мовляв, могила виправить.

      У відділені всі знали того Влада як закінченого хама й інтригана, старались обминати його. Він дивився на те згори й не дуже переймався. До всіх ставився зверхньо-скептично,

Скачать книгу