LITMIR.BIZ

Скачать книгу

маленьким пакетом на плечі. Знайді здалося, що її помітили. Так воно й було. В цей час почулося гавкання Розбоя. Знайда кинула оком вбік, але Розбоя не побачила – мабуть, хтось одночасно підійшов до садиби з острова. Боячись, щоб собака не покусав незнайомого, дівчина побігла туди.

      – Починається концерт, – сказав Марко своїм супутникам. – Це ж клятий пес помітив. Що б то догадатися весло взяти.

      Але Розбоя не побачили, аж поки не ввійшли на подвір'я. Звідси через відчинену хвіртку побачили над чимось схилену Знайду та собаку біля неї, що стояв мовчки. Але враз Розбій помітив на подвір'ї чужих і з гучним гавканням помчав туди. Марко кинув свій пакет, схопив довгу тичку, що лежала під хатою, і приготувався до оборони. Люда сховалася за спиною Марка і, посміхаючись, шукала очима якоїсь зброї. Левко непорушний, мов колода, презирливо-байдужим поглядом міряв собаку. Невідомо, на кого в першу чергу напав би Розбій, але раптом почувся схвильований і різкий дівчачий голос:

      – Назад, Розбій! Назад. Стій! Стій! – Знайда схопилась на ноги, відкликала собаку й зачинила його в маленькому хлівці. Гості помітили, що дівчинка чимось збентежена. Вона все поглядала у відчинену хвіртку.

      – Здрастуй, Ясочко, – сказав Левко, кладучи руку на її плече.

      Знайда здригнулася. Ясочкою її називала померла дружина Ковальчука, і вона вважала це за своє справжнє ім'я, але інспектор та й усі на острові завжди називали її Знайдою. Дівчина не знала, що колись давно, коли вона лише починала очунювати після своєї хвороби, дружина Ковальчука вигадала для неї це ім'я. Левко пам'ятав його і тому так її називав.

      – Якова Степановича нема дома, – ніяковіючи, прошепотіла дівчинка.

      – А ми до тебе, а не до нього. Сьогодні ж ти іменинниця… Не знаєш? Сьогодні рівно вісім років, як ти з'явилась на Лебединому острові. Так, так… Це трапилось саме в цей день.

      – От через це ми й приїхали тебе провідати, – сказала Люда, взяла Знайдину руку і потиснула.

      – Щоб здійснились всі твої бажання і щоб росла, міцніла, жила тисячу років! – побажав Левко.

      Знайда знов глянула у хвіртку.

      – Та що там таке? – спитав Левко, теж повертаючи туди голову.

      – Щось із свинею сталося, – тихо промовила Знайда.

      Рябий підсвинок спокійно пасся на шпориші, а чорний лежав на землі і жалібно, ледве чутно рохкав. Напівзаплющені очі дивилися мутно, з рота виступала піна. Підсвинок часто й важко дихав. Знайда широко одкритими очима дивилась на підсвинка. Помітивши її переляк, Левко шепнув Люді: «Боїться інспектора», – і, схилившись над підсвинком, став його розглядати.

      – Чума, – безапеляційно констатував Левко; він чув, що свині хворіють на цю хворобу.

      Дівчина мовчки недовірливо подивилась на нього.

      – Віджени свого рябого, щоб близько не підходив, а то заразиться, – порадила Люда.

      Знайда одігнала рябого. В цей час з хати вийшов Анч. Він чув гавкання Розбоя і крики кількох людей на подвір'ї, а тому облишив лабораторні справи й поспішив глянути, що діється у дворі. З присутніх

Скачать книгу