Між небом і землею - Марк Леви

Скачать книгу

проблем зі слухом нема. Артур же стомився й не розумів, що коїться. Дівчина видавалася дуже схвильованою, а сам він щойно завершив переїзд і хотів тільки, аби його лишили в спокої.

      – Будьте ласкаві, заберіть свої речі й повертайтеся додому. І вилізьте вже з цієї шафи.

      – Якщо чесно, це не так і просто, я ще не відпрацювала абсолютну точність. Але останніми днями стало трохи краще.

      – Що стало краще останніми днями?

      – Заплющте очі, я спробую.

      – Ви спробуєте що?

      – Вийти з шафи. Ви ж цього хочете? Отже, заплющте очі. Мені потрібно сконцентруватися. І стуліть пельку на дві хвилини.

      – Та ви зовсім пришелепкувата!

      – Припиніть уже хамити, стуліть пельку й заплющте очі. Не сидіти ж нам тут усю ніч.

      Артур розгубився й послухався. За дві секунди він почув голос, що долинав із вітальні.

      – Непогано. Надто близько до дивана, але непогано.

      Він квапливо вийшов із ванної й побачив, що жінка сіла на підлозі посеред кімнати. І поводилася так, ніби все гаразд.

      – Ви лишили килими, це добре. Але картина на стіні – жахлива.

      – Я вішаю ті картини, які мені подобаються, там, де хочу, а ще я хотів би поспати, тож якщо ви відмовляєтеся сказати, хто ви, нічого страшного. Просто забирайтеся геть, негайно! Повертайтеся до себе!

      – Але я і є у себе! Принаймні колись була. Це все так бентежно.

      Артур кивнув. Він винаймав цю квартиру вже десять днів, тому повідомив незнайомці, що це таки його дім.

      – Так, знаю, ви мій посмертний квартирант. А це навіть кумедно.

      – Ви верзете якісь дурниці. Власниця – сімдесятирічна жінка. І що означає «посмертний квартирант»?

      – О, як би її потішили ваші слова! Насправді їй шістдесят два, це моя мама, а ще наразі офіційний опікун. Справжня власниця – я.

      – У вас є офіційний опікун?

      – Так, зважаючи на контекст, мені збіса важко підписувати папери.

      – Вас поклали до лікарні?

      – Це ще м’яко сказано.

      – Мабуть, вони там дуже хвилюються. А про яку лікарню йдеться? Я вас туди відвезу.

      – Скажіть, ви вирішили, що я божевільна, яка втекла з психлікарні?

      – Ні, але…

      – Бо божевільна після шльондри – якось забагато як на перше знайомство.

      Чхати він хотів, божевільна вона чи повія, адже був виснажений і просто прагнув поспати. Вона ж не вгавала і продовжувала наступ.

      – Якою ви мене бачите? – знову запитала вона.

      – Я не розумію запитання.

      – Яка я? Оскільки я не бачу себе в дзеркалах, хочу знати, який маю вигляд.

      – Схвильована, дуже схвильована, – незворушно відказав він.

      – Я маю на увазі фізично.

      Артур завагався, а тоді описав: висока, з дуже великими очима, гарними вустами і милим обличчям, що суперечило її поведінці, сказав про довгі руки, які виписували елегантні рухи.

      – Якби я у вас попросила вказати станцію метро, ви б розповіли про всі пересадки?

      – Даруйте, але я не розумію.

      – Ви завжди так детально описуєте

Скачать книгу