Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Стельмах

Скачать книгу

мамо, – сміялася Люська, – це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.

      – І ти познайомся, донечко, з дослідником, який урятував усіх вас, – крізь сльози радості проказала мама.

      Зиркнувши краєм ока в уламок дзеркальця, – чи не дуже зарюмсана, – Люська підійшла до незнайомця.

      – Великий дослідник і природолюб Буртіус, – мовив той, скромно посміхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.

      – Яка чуйна людина! – закричали всі навкруги. На Буцикове подвір'я саме зібралися на поклик Кажана всі лісові жителі. – Він плаче від радості за мале зайча та його маму.

      – Так, я дуже радію, – схлипував аматор Буртіус, – але водночас і дуже сумую.

      – Сумуєте? – здивувались усі. – Чому ж ви сумуєте?

      – Я сумую, бо дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослідника і природолюба Буртіуса-старшого. Вже три роки, як він полетів кудись на своїй повітряній кулі (у нас це спадкове, дідусь теж літав) і не повернувся. Де не шукав я його: і на Північному, і на Південному полюсах, і в Австралії, і в Новій Зеландії – ніде не можу знайти. От чому я радію і сумую водночас.

      – Бідний дослідник, – прокотилося в гурті.

      – Дарма, – випростався зігнутий горем природолюб. – Я вірю, що обов'язково знайду його. – І витер очі носовичком.

      – Авжеж, знайдете, – погодились усі. – Неодмінно.

      – А тепер, – він глянув на Вовка з левом, – давайте вирішимо, що робити з оцими двома.

      Жалюгідні, із зв'язаними лапами, ті кліпали очима.

      – Пожаліти, пожаліти, – квилив Вовк. – Це він мене підбивав, пройдисвіт африканський! Очі б мої його не бачили! І хату підпалити примушував! На курорт звав!

      – Ні, це все він, – валив на Вовка лев. – Хто казав, що м'ясо хоче їсти й панувати у всіх лісах?

      – Посадити їх у клітку! – загукали звірята. – Хай у нас буде свій зоопарк.

      – Гаразд, придумаємо для них покарання потім, – запропонував Буртіус. – А зараз прив'яжіть-но їх до дерева. А нам, гадаю, всім треба відпочити. Адже декому скоро йти до школи, – і зиркнув на Люську.

      – Декому – це значить мені? – запитала та. – Я піду до школи, правда, мамо? Виходить, я вже зовсім велика?

      – Правда, доню.

      – І мене навчать читати, і користуватися компасом, і визначати сторони світу?

      – І ще багато чому, і навіть трошки розуму, люба, – всміхнулася мама.

      – А… А як же мої друзі? – озирнулася Люська на Буцика з Бурмосиком.

      – Я піду вже в третій клас, – поважно мовив Буцик.

      – Ну от, ти в третій, а я тільки в перший, – насупився Бурмосик. – Я теж хочу в третій.

      Але тут його почали втішати й казати, що третій клас – це дуже скоро, одразу після другого, а природолюб Буртіус подарував йому кольорову карту світу і свисток, і Бурмосик заспокоївся.

      – Що ж, друзі, вже стемніло, вам і справді слід відпочити після всіх пригод, –

Скачать книгу