Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Стельмах

Скачать книгу

висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.

      І вже звідти Люська почула голосний регіт:

      – Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що таке плакати, моя гарнюнька.

      Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо – про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.

      На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.

      – Ну як?

      – Приніс, – вишкірився у посмішці Вовк. – Піддурив! Ось маєш, – провів лапою по мішку.

      Зайча злегка ворухнулося.

      – Скількох?

      – Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха – і готово.

      – А в хаті ще хтось був?

      – Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.

      – «Не видно!» Бовдур! – аж засичав Толябун. – То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…

      – Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! – витріщився на Толябуна Вовк.

      – Та гаразд уже, гаразд, – буркнув лев. – Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам

      і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.

      – Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!

      – Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.

      – Ага, а вони мене знову гасом.

      – Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! – зрадів Вовк, глянувши на мішок.

      – Правильно! – Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.

      – З-д-здра-аст, – підвелась вона на ноги. – З-з-здр-а-аст, Толику…

      – Здрастуй, серденько, – засміявся Толябун. – Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?

      – Д-д-о-об-р… – прошепотіла Люська і схлипнула.

      – Ти вважаєш, що добре? Ти чув? – звернувся до Вовка. – А язика ще не розучилася показувати? – знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. – Не розучилася? – повторив Толябун.

      – Ні! – раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.

      – Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. – аж заціпило Толябунові. – Та я… Та я тебе!.. – Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.

      – Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… – І він багатозначно клацнув пальцями.

      – І то правда, – схаменувся Толябун і гарикнув:

      – Ти була одна в хаті?

      – Ні, – одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.

      – А з ким?

      – Із Буциком та Бурмосиком, – вирішило обдурити зарізяк зайча. – До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, – вигадувала вона. – І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.

      – Рушниця, –

Скачать книгу