LITMIR.BIZ

Скачать книгу

те, що маю робити, – відповіла Мія. – Ти хочеш подивитися папери тієї жінки. Навіщо?

      – Я хочу з’ясувати, який зараз час. Газета мені про це розкаже.

      Коричневі руки витягли з полотняної сумки «Бордерз» скручену газету, розгорнули її й піднесли до синіх очей, котрі ще сьогодні зранку були так само коричневими, як і ці руки. Сюзанна побачила дату – 1 червня 1999 – і здивувалася. Не якихось двадцять чи навіть тридцять років, а цілих тридцять п’ять. До цього моменту Сюзанна не усвідомлювала, як мало вона замислювалась про шанси цього світу на виживання. Її сучасники, люди, котрих вона знала в своєму минулому житті: друзі-студенти, борці за громадянські права, товариші по чарці та ревні аматори фолк-музики – всі вони тепер у доволі поважному віці. А декотрі, звісно, вже й померли.

      – Годі, – заявила Мія і вкинула газету до сміттєвого кошика, де та знову скрутилася, набувши попередньої форми. Мія дуже ретельно струсила бруд з підошов голих ступень (через той бруд і пил Сюзанна спершу не помічала, що ноги змінили колір), а тоді взула вкрадені туфлі. Вони виявилися трохи затісними, і без шкарпеток, якщо доведеться йти десь далеко, напевне, швидко понатираються водянки, проте…

      – Чого ти цим переймаєшся, га? – спитала її Сюзанна. – Ноги ж не твої.

      І, щойно промовивши ці слова (так, це була їхня внутрішня балачка; Роланд називав це палавером), зрозуміла, що, либонь, помиляється. Певна річ, її власні ступні, котрі слухняно носили тіло Одетти Голмс (а іноді тіло Детти Волкер), давно згинули, зогнили або – що ймовірніше – згоріли в якомусь з муніципальних крематоріїв.

      Але вона не помітила зміни кольору. Тільки дещо пізніше вона визнала: «Та де там, все ти чудово помітила. Помітила і вмент це заблокувала. Бо для тебе це вже було занадто».

      Не встигла вона глибоко зануритися у питання філософського і в той же час фізичного рівня, чиї саме ноги вона тепер має, як знову болючі перейми оволоділи її тілом. Судома перетворила їй шлунок на каменюку, а стегна натомість на холодець. Вона вперше відчула огидну, жахливу потребу тужитися.

      – Ти мусиш зупинити це! – заволала Мія. – Жінко, ти мусиш! Заради безпеки малюка і заради нашої безпеки теж!

      Окей, гаразд, але як?

      – Заплющ очі, – порадила їй Сюзанна.

      – Що? Ти мене що, не чуєш? Ти мусиш…

      – Чую я тебе, – зітхнула Сюзанна. – Заплющ очі.

      Парк зник. Світ померх. У парку біля фонтана і металевої черепахи з мокрим блискучим металевим панциром сиділа на лаві ще молода і безумовно гарна негритянка. Мабуть, вирішила помедитувати цього такого теплого вечора на початку літа року 1999-го.

      – Я зараз залишу тебе ненадовго, – попередила Сюзанна. – Скоро повернуся. Ти поки що залишайся тут. Сиди спокійно. Сиди й ані руш. Біль може знову повернутися, але все одно ти сиди тихо. Рухи можуть тільки все погіршити. Ти мене розумієш?

      Мія, хоч би й перелякана і безперечно націлена обстоювати власний інтерес, аж ніяк не була тупою. Вона поставила лише одне запитання:

      – Куди ти йдеш?

      – У Доґан,

Скачать книгу