На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз Першодруки

Скачать книгу

що то він за нас страждав, що він молився до Бога, а не Дід, що у Великий Тиждень треба славити Ісуса, а не Діда. А все інше, що про це кажуть, то пусті балачки і погані. З того люди зрозуміли, що хоча Христос – як то кажуть – був молодим чоловіком, але його так вимучили у Великий Тиждень, що за той короткий час він зістарівся від страждань. Зробився Дідом. І далі гріли Діда, святкували на честь Діда, жаліли Діда.

      А ще вчений чоловік повчав, що ані небесна ватра не є ніяким отцем, ані вогонь – найстаршим ангелом, тільки Бог – то отець на небі, серед ангелів і святих, а ще – не сонечко є якимось вогнистим паном, а власне Господь Бог у Трійці святій Єдиний є паном вогнистим. Усе це було записане у тих пожовклих книжках… От тільки ніхто не вмів читати. Деякі з тих речей, що говорив пан чи професор, були настільки мудрими, що ніхто не зрозумів ані словечка. І не зрозумів би, хоч убий. Люди напевно зрозуміли тільки те, що в горах весь народ грішний, неосвічений і дурний. А цьому ніяк не могли зарадити. Робили далі по-своєму.

      До того вченого чоловіка заходив молодий Фока. Йому кортіло дізнатися більше, про що пишуть у пожовтілих книжках, що вони розповідають про Діда, про Сонечко святе, може, і про рахманів. Він дивився на книжки з повагою. Боявся навіть до них доторкнутися. Тож хворий учений почав учити Фоку писати. Майже цілий рік Фока носив і посилав йому бриндзу, молоко, буженину, дичину, рибу, мед, свіжу й сушену садовину, словом, усе, що було в хаті. І Фока таки вчився, тямущо схоплював письмо.

      До Фоки в горах мало хто знав «панську» грамоту. Про ватажків опришків, про найславнішого з усіх Довбуша, про того мудрого співака Дмитра Василюкового, про панича Антося Панкевича, сина ревізора (названого через це Ревізорчуком) розказують, що вони знали письмо. І це зрозуміло, то ж були леґіні-опришки, воювали з панами, не боялися нікого. Але щоби хтось із осідлих ґаздів знав письмо – не дай Боже! Може, і знав, але про те неможливо було дізнатися, бо від часів, коли цісарський мандатор Гердлічка засадив Петра Танасійчука з Ферескула до катуша і тримав його там у мокрій пивниці півтора року, а ще кожних кілька днів велів його бити й катувати, аби той зізнався, що збурював людей – а все через те, що той прочитав сусідові якийсь контракт, – от від того часу люди зрозуміли, як небезпечно знати грамоту і дуже з тим крилися. Перед Фокою тільки старий пустельник Максим із Явора під Чорногорою знав письмо.

      Фока швидко підучився, непогано читав і весь час випитував ученого чоловіка про оті найцікавіші книжки. Той, одначе, ще не давав йому їх читати. Може, то теж була його таємниця. А ще пан так паплюжив реваші та карби, оті вирізані на колодах обрахунки, що навіть Фоці було смішно. Бо Фока собі думав, що панське письмо досконале, архимудре, а для полонин та лісу згодяться й віковічні гірські карби. Але вчений пан: ні та ні, тільки свою мудрість визнавав.

      Однак був він чоловічком добрим, зичливим, видно, що хотів, аби людям було добре. Фока приніс йому на Новий Рік перстеник щастя. Такий, що й тепер можна всюди знайти: посередині сонечко,

Скачать книгу