Князь Ігор - Володимир Малик Шкільна бібліотека української та світової літератури

Скачать книгу

у нього – серце.

      Іноді дивно трапляється з нами: раз чи двічі зустрінеш випадково людину, поговориш з нею – і прихилишся до неї чи полюбиш на все життя. А особливо коли це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні… Отак і Любава несподівано ввійшла в Жданове життя ясною зорею і стала раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан уже себе й не уявляв.

      Полишивши по ліву руку Клов, вони виїхали на високе узгір’я.

      Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Дніпра піднімалося чисте відпочиле сонце. Над Києвом, що відкрився їм за широкою долиною, здіймалися в голубе небо веселі сизуваті дими. Під кінськими копитами лунко похрускував молодий льодок…

      Нарешті Київ. Знайома вузька вуличка. А ось і Самуїлова оселя.

      На гучний стукіт ворота відчинив сам господар. І аж сторопів, уздрівши Ждана і Любаву.

      – Ви? Яким вітром? От не ждав! Заїжджайте, заїжджайте, дорогі гості! – Рум’яний після теплої хати, простоволосий, в кожушку наопашки, він щиро зрадів їхньому приїздові і на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завівши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сідлі, і злякано вигукнув: – Та на тобі лиця немає, дівонько! Що сталося?

      Ждан миттю зіскочив на землю, зняв дівчину з коня.

      – Вона поранена, дядьку Самуїле. Їй потрібен знахар, щоб кров замовив, затамував… Цілу ніч ми їхали сюди з Глібова. Князь узяв його на щит і всіх вирубав…

      – Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого б то?

      – Я потім розповім, дядьку Самуїле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш – ледве на ногах тримається…

      – А так, а так, – заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого, звелів доглянути за кіньми, а сам, як був напівроздягнений, простоволосий, повів приїжджих з двору. – Ходімо до Славути… Хай він подивиться.

      Незважаючи на ранній час, боярин уже сидів за столом і щось писав. Самуїл ще з порога сповістив:

      – Вуйку, порятуй цю дівчину… Це Любава, з Глібова… Я розповідав тобі, як вона з дідусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полі.

      – Що з нею?

      – Вона поранена в руку, боярине, – сказав Ждан.

      – Роздягніть її і посадіть ось сюди, на лаву, – кивнув Славута і, відчинивши двері, гукнув кудись у внутрішні приміщення: – Текле, Хорошку, принесіть гарячої води, чистого полотна та мою скриньку із зіллям! І приготуйте нам сніданок!

      Поки Ждан знімав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в одній сорочці, засукав рукави і торкнувся Любавиної пов’язки.

      Дівчина скрикнула, закусила губу.

      – Їй боляче! – вигукнув Ждан і кинувся наперед, мовби хотів відсторонити боярина від пораненої.

      А той поглядом зупинив його.

      – Хто тобі ця дівчина, отроче?

      Ждан почервонів. А Самуїл хитро прискалив око, як він робив це тоді, коли мав що сказати, але волів краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись відповіді, усміхнувся:

      – А-а, зрозуміло, – кохана! – і серйозно додав: – Звичайно, Ждане, їй буде боляче, бо рана, видно, глибока, – ген скільки крові витекло…

Скачать книгу