Князь Ігор - Володимир Малик Шкільна бібліотека української та світової літератури

Скачать книгу

ще там?

      – Був ще там, як я залишав Глібів…

      На Володимира страшно було дивитися. Гнів спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Ігоря і водночас досадував на себе, що дав привід Ігореві для нападу, а головне, що не вберіг свою землю і своїх людей від його помсти.

      Івашко стояв ні живий ні мертвий – зіщулився, втягнув голову в плечі і, мабуть, ждав, коли князівський гнів упаде на нього.

      Тим часом підійшла перелякана княгиня Забава. Світло-червоне платно вільно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимирові на руку, прихилилася до його плеча.

      – Що, княже, війна? З Ігорем?

      – Так, війна! Він завжди не любив мене! Ненавидів! Я відомщу йому!

      – Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю свої полки!

      – Я не вбивав його людей! – підвищив голос Володимир. – Я пошарпав кілька його городків і сіл – і всього… А він пролив кров!

      – Княже, я поїду в Чернігів до батька, до князя Ярослава, він помирить вас…

      – І не думай про це! Доки житиму, не пробачу Ігореві! Я зараз наздожену його і покараю збройною рукою! – І повернувся до тисяцького: – Шварне, труби збір! Виводь дружину! Ми наздоженемо його – і хай розсудить нас Бог!

      Шварн миттю щез з хоромів. Івашко вислизнув услід за ним.

      Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного і безстрашного князя Володимира, і відколи вийшла заміж за нього, відтоді і почала боятися, що втратить його, бо ще до весілля ворож наворожив, що щасливою буде в заміжжі, та недовго те щастя триватиме.

      – Я боюся втратити тебе, ладо мій! – схилилася йому на плече.

      Володимир погладив її чорні коси, поцілував у голову.

      – Не плач, княгине! Ще не викувано того меча, що перетне нитку мого життя!

      Всім було відомо, що його улюбленою зброєю був меч і що мало було сміливців, котрі б так уміло володіли ним, як він.

      – Меча, може, й не викувано, – зажурено, ніби сама до себе, промовила Забава. – Та чи можна це сказати про підступного списа чи сліпу стрілу?

      Князь нічого на це не відповів, а легенько взяв її за плечі і підвів до дітей, що гралися на руках у няньки.

      – Бережи їх, а за мене не турбуйся!

      Того ж дня переяславська дружина прибула до Глібова. Ще здалеку дружинники побачили чорні купи попелу, обгорілі стовпи і закурені стіни, закривавлені трупи, що лежали на снігу, та бездомних собак на згарищах. Налякане військом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння.

      Подекуди никали, мов неприкаяні, зігнуті постаті глібівців, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо…

      Володимир похмуро зиркав довкола. Про що він думав? Про своїх нещасних підданих, що прийняли мученицьку смерть не від рук чужоземців, а від мечів своїх-таки людей? Про Ігоря? Чи про спірку з ним у далекому полі за Пслом?

      До нього підвели жінку, розхристану, простоволосу, з червоними від сліз очима. У сплутаній косі запеклася кров.

      – Коли поїхав звідси Ігор? – спитав її Володимир.

      – Та сьогодні вранці

Скачать книгу