LITMIR.BIZ

Скачать книгу

проведення бойових акцій, вказуючи на можливі точки дестрою і людей, знищення яких могло призвести до зміни у структурі Паралелі-2. Гарна роботка для добряка, чи не так?

      Побачивши Кіру, Кірсанов заклично махнув рукою.

      – Здрастуй, Кірочко, здрастуй!

      Темні очі під рудими бровами дивилися холодно, але рот начальника матзабезпечення був розтягнутий в усмішці.

      Він провів долонею по маківці, немов пригладжуючи неіснуюче волосся.

      – Сідай! Вибач, що споганили вихідні.

      Як усякий хороший оперативник, Кіра була трошки емпатом – Олексій здавався напруженим, не злим, але дуже зібраним, зосередженим. Значить, часу реально мало. Кірсанов нечасто б’є у дзвони, не маючи на те вагомих причин.

      – Усе гаразд, – повторила Кіра вже всоте за день. – Іще когось чекаємо чи я можу вдягатися?

      – Чекаємо, але пізніше, – відповів Кірсанов. – Хвилин так за десять. На кільцевій із заходу замети, розгрібають… Сідай, Кіро Олегівно, і видихни. Точка входу через, – він подивився на годинник, – сорок чотири хвилини. Так що час є. Сама ти сьогодні не підеш. Чаю хочеш?

      – Турбуєшся? – посміхнулася Давидова, влаштовуючись у кріслі. Крісло було терте, м’яке, з трохи продавленим сидінням. Затишне, але не домашнє. Від нього пахло казенним. Тут від усього пахло казенним, навіть від Кірсанова. Хоча він був нічого собі чолов’яга. Правильний, жорсткий, але й з бажанням іноді пофілософствувати – такий собі казармовий мислитель.

      – Аякже! – Олексій Гаврилович знизав плечима. – Дивно, якби я не турбувався про свого джампера. Тим більше, про такого, як ти, Кіро.

      Він клацнув кнопкою електрочайника, і нагрівач запрацював: під білою пластиковою кришкою замерехтів червоний вогник. Ледь чутно завирувала вода.

      – Невже? Так у тебе зараз півсотні діючих джамперів, Кірсанов. Чим же я така особлива?

      – Дев’яносто шостий стрибок, – Кірсанов не звернув ніякої уваги на її іронію. – Сотня без чотирьох. За двадцять років з моменту відкриття стрибків тих, хто переступив за сотню, можна порахувати на пальцях. Причому на пальцях однієї руки. А раптом усе? Скінчилася батарейка? Саме сьогодні, зараз – раз! – і скінчилася. Не страшно, га?

      Давидова подивилася на нього і заперечно похитала головою:

      – Не страшно.

      – А мені – страшно. Я щоразу, коли підписую тобі джамп, про це думаю. І боюся. За тебе боюся. За хлопців боюся. З мене за припустимі втрати ніхто не спитає. Але, Кіро, я хочу, щоб тобі було страшно. Щоб ти вчасно зупинилася.

      – Мені не страшно, – повторила Кіра вперто. – Щось ти, Олексію Гавриловичу, не те кажеш. Ти ж маєш мене підбадьорювати, твердити, що в мене попереду вічність. Мені ж за три чверті години стрибати невідь-куди, душогубством займатися, наш хворий світ рятувати. А ти мій бойовий дух підриваєш… Мені треба про обов’язок міркувати, про виконання завдання, про повернення, кінець кінцем! А про те, що кожен стрибок може мене вбити, мені згадувати ні до чого!

      Він

Скачать книгу