LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Ні те, ні інше, – відповів Джеф і з острахом скосив очі на мене. – «Тенгуї» – це риба в кисло-солодкому соусі.

      Пенелопа хихикнула. Фло змахнула з лоба чубок і прикрила долонькою рот. У мене самої сперло дух. Кисло-солодка риба? Я недовірливо жувала й далі.

      – Тільки не кажи, що це смачно, – прошепотіла подруга. – Я ж знаю, що ти ненавидиш рибу!

      Що тут скажеш? Моя подруга має рацію. Терпіти не можу запаху риби і на дух не переношу ніяких рибних страв. Але ця риба чудово пахла, та й на смак не була огидною. У мене язик не повернувся сказати хоч щось погане про «тенгуї».

      – Смачно, – заявила я і проковтнула другий шматочок. – Скуштуй сама. – Я простягнула виделку Фло: – Ти ж любиш рибу!

      Фло, яка сьогодні була одягнена у футболку із зображенням черепа, схрестила руки на грудях.

      – Уже ні, – заперечила вона. – Ніколи більше не доторкнуся до того, що має очі. Або душу.

      – Ну, тоді, – запропонував Джеф, – я братиму тебе з собою в ролі експерта, коли захочу відвідати вегетаріанський ресторанчик. І я радий, що в сьогоднішньому меню є й «бездушна» їжа.

      Він указав на мисочку, вміст якої мав такий вигляд, ніби корова пожувала траву і знов її виплюнула.

      – «Кай сон цзі», – повідомив Джеф. – Шпинат із кедровими горішками. Крім того, є ще й млинчики, фаршировані овочами та рисом.

      Фло відступилася, і вечеря стала затишнішою. Кожен вибрав те, що йому більше подобалось. Джеф пообіцяв, що, даючи характеристику ресторану, зважить на прохання Фло про більшу кількість китайських вегетаріанських страв, і настрій у моєї подруги помітно поліпшився.

      Тихенько грав диск із записами Пенелопи – вона співала бразильських пісень. Джеф сипав компліменти і поводився як справжній джентльмен. Нам із Фло він приготував сливовий коктейль. Вони з Пенелопою пили «шао сінюй». Це таке китайське червоне рисове вино. Джеф розповідав кумедні історії про ресторани, і Пенелопа без кінця сміялася.

      Я кивала, посміхалася, але все одно мені було якось ніяково. З одного боку, я відвикла від нормальних застільних розмов. Удома, коли ми їли, мій маленький братик вічно репетував, вимагаючи маминої циці. І кінця-краю цьому не було. З другого боку, мене не полишало якесь неприємне почуття. І пов’язане воно було з Алексом.

      Я згадала, якою сумною була Фло в машині, коли розповідала про Сола. Але у них все не так вже й погано. Чого не скажеш про нас із Алексом. До того ж усе в Джефовому будинку нагадувало мені про нього. Більярдний стіл, поряд з яким Алекс мене обіймав. Чорні шкіряні подушки, на яких ми з Алексом потай цілувалися. Двері до Алексової кімнати, де він востаннє поцілував мене минулої зими. І після того поцілунку він став мені не другом, а плутонічним… ой, ні… платонічним другом. Плутон – це планета, а Платон – славнозвісний філософ. Дідусь пояснив, що таку дружбу, коли не цілуються, названо на честь Платона. Шкода, я забула, чому. Може, через те, що філософи так багато часу проводять, поринаючи у свої думки, що їм і цілуватися ніколи. Але у нас з Алексом усе

Скачать книгу