LITMIR.BIZ

Скачать книгу

не хотілося. Якби Люсіль довідалася, що тут Пенелопа, вона, як несамовита, розбила б свою білу чашечку. Тому я сказала:

      – Усе гаразд, Люсіль. Я зайшла навідати Джефа, бо він нудьгує без сина. А як там Алекс?

      – Дуже добре, – відповіла Люсіль. – Поїхав із класом на екскурсію. Я оце хотіла повідомити Джефу, що вони щасливо дісталися до Лондона.

      До Лондона? Алекс нічого про це мені не говорив.

      – Найс! – відповіла я.

      Слово це англійське і перекладається воно як «гарно». Але тут у мене від хвилювання аж горло перехопило: Пенелопа лоскотала Джефа парасолькою для коктейлю і реготала до упаду. Критик силувано посміхався.

      – Хто це там сміється? – поцікавилася Люсіль.

      – Шпигунка, – збрехала я, не знаючи, говорити мені правду чи ні. – По телевізору. Ми з Джефом дивимося фільм.

      Тут і Фло захихикала. Раптом пролунав дзвінок у двері.

      – Ну, мені пора, – сказала Люсіль. – Попроси Джефа подзвонити, коли у нього буде час.

      Із цими словами вона повісила слухавку, а в двері задзвонили без перестану.

      – Здається, ти комусь знадобився, і дуже, – Пенелопа штовхнула Джефа в бік. – Чекаєш гостей?

      Джеф похитав головою, витягнув із волосся коктейльну парасольку і пішов у передпокій відчиняти.

      – Що я можу для вас зробити? – незабаром пролунав його голос.

      – Розраховую на вашу допомогу, – відповів жіночий голос. – Я – Гудрун. Це мій син Енцо. Ми хочемо Пенні! Любий Фелікс сказав, що ми знайдемо її тут.

      – Е-е… – розгублено позадкував Джеф.

      Ми з Фло уже стояли в передпокої, і він запитливо поглянув на нас. Моя подруга лише знизала плечима.

      – Любий Фелікс? – прошепотіла вона мені на вухо. – Хто це? І що за Пенні?

      Взагалі, у мене одразу промайнула думка, що Фелікс – це мій дідусь, а Пенні – це якийсь супермаркет. Але не встигла я й слова сказати, як повз Джефа прошмигнула жінка в ліловому східному вбранні до п’ят. У руці в неї був букет жовтих квітів – тепер я точно знаю, що вони називаються хризантеми. На її зап’ястях побрязкувало штук триста браслетів із блискучими балабончиками, а на обличчі було три ока. Двоє блакитних – її власні – і одне каре – приклеєне між бровами.

      Та коли жінка з балабончиками поглянула на мене, я, правду кажучи, розгубилася, не знаючи, в яке око треба дивитися.

      Позаду неї стояли дві валізи завбільшки як шафа, а поряд переступав з ноги на ногу хлопець у фраку і ковбойських чоботях. У нього, на щастя, було всього два ока, обидва карі, а волосся – каштанове. Ледве поглянувши на його тонке обличчя і високе чоло, я зразу зрозуміла, що десь його вже бачила. Та ніяк не могла згадати, де саме. У руках у хлопця була відеокамера, яку він спрямував спочатку на Джефа, потім на Фло, тоді на мене і, нарешті, на спину власної мами, яка вже видзвонювала балабончиками в передпокої.

      – Радісна матуся зустрічає подругу божевільної молодості, – прокоментував хлопець, рухаючись за нею.

      – Пеннілен!

Скачать книгу