LITMIR.BIZ

Скачать книгу

подарував Пенелопі троянду й навіть хотів запропонувати їй роботу в своєму розкішному готелі з баром і живою музикою. Та Пенелопа, звісно ж, тільки посміялася з цієї пропозиції.

      «І це правильно – адже вона наша офіціантка!» – стиха промовила я, не відпускаючи дверну ручку. Тимчасом настала опівніч, і мені таки виповнилося десять років. Десять!

      Проте в мене з’явилося таке відчуття, що до кухні мені потикатися не варто. Я чула, як папай сказав:

      – Було б непогано, якби про «Перлину» написали в газетах. Ми від самого початку маємо проблеми з рекламою.

      Дідусь знову щось промимрив стосовно «невідворотного» та «видатків», потім щось про ресторанного критика, котрому він телефонував минулого тижня. Я не зовсім зрозуміла, що він має на увазі, проте ідея папая з газетою видалася мені слушною.

      Саме з газетою були пов’язані події останніх тижнів. Я була репортером, і моя стаття красувалася на першій сторінці нашої шкільної газети.

      А теперь я стояла босоніж перед дверима кухні й відчувала себе найсправжнісінькою шпигункою. В дідусевих словах була схована якась небезпека. Та ідея папая її начебто применшувала. Відтак я повернулася до своєї кімнати, втупилася в стелю й, перед тим як заснути, надіслала собі іменинне побажання. Воно було, як мені здавалося, добрим і звучало ось так:

      «Бажаю собі, щоб про «Перлину півдня» написали в газеті».

      Потім я схрестила пальці й раптом пригадала, що в таких випадках каже дідусь, – із бажаннями треба поводитися акуратно, а то не знатимеш, що з ними робити.

      Ця думка ще довго крутилася в моїй голові, потім опустилася в груди й засіла там, як гострий осколок. Відчуття було дивним і доволі неприємним. Тож я відразу ж побажала собі, щоб я нічого собі не бажала.

      Дідусь таки мав рацію. Вже надвечір того дня, коли мені виповнилося десять, моє бажання, здається, здійснилося. І після цього ще кілька тижнів я себе за це так картала, що навіть плакати хотілося.

      2.

      День народження й подарунки

      Вранці я прокинулася від того, що хтось схопив мою руку липкими пальцями. Я ще не зовсім оговталася від сну й не могла зрозуміти, що відбувається. Аж тут липкі вуста притиснулися до мого вуха і щосили заволали: «Дем роденя, Оло!»

      – А-а-а! Невже ти хочеш мене вбити? – я обурено підскочила, схопившись за вухо: переді мною було перемащене варенням обличчя моєї тітоньки Лізбет. Вона спочатку злякалася, та, коли я простягнула до неї руку, знов почала широко посміхатися.

      Тут я побачила, що всі решта – бабуся, дідусь, папай і мама – також стоять біля мого ліжка. В руках у них були бенгальські вогні, й вони хором заспівали «Ми вітаєм тебе!».

      Я також посміхнулася. Мабуть, через те, що папай співав бразильською. Я пригадала минулу ніч і спробувала розгледіти в його очах тривогу, та вони виблискували щастям, неначе чорні діаманти. На круглому обличчі дідуся також сяяла посмішка.

      – Готова стрибати? – запитала мама після того, як разів із десять

Скачать книгу