LITMIR.BIZ

      У будинку світилося. В такий час дитина мала б спати. Та що знала Соломія про режим дня немовляти? Утекти! Варто негайно втекти звідси і ніколи більше не ступати на цю стежку. Скільки разів стояв перед цими дверима Андрій? Його ноги торкалися цієї решітки. Так, він завжди витирає ноги. Соломія механічно спробувала почовгати чоботами, та ноги прилипли до килимка. Це ж треба?! Насилу виплуталася і витерла взуття. Уже краще.

      Залишився тільки поріг.

      Мабуть, ніхто не почув. Її серце ледь намірилося на ще одну спробу. Вона глибоко вдихнула і притулила пальчика до дверей, щоб постукати ще раз, та вони саме в цей час прочинилися, і Соломія стояла віч-на-віч із жінкою середніх літ з ледь сивуватим волоссям і трохи черствими очима. Соломія злякалася.

      – Вам кого? – прийшла їй на порятунок жінка.

      – Мабуть, вас, – ледве зібралася з думками Соломія.

      – Мене? За світло ми вже заплатили. Можу показати квитанцію.

      – Я не за світло, – попустило Соломії. – Я… в особистій справі.

      – У нас мала дитина. Ми не впускаємо чужих. Грип і таке інше, – заступила двері жінка.

      Значить, це справді тут, – у Соломії тьохнуло в грудях.

      – Якщо можна, я б десь у коридорчику, – не знала, як впроситися Соломія.

      Жінка знизала плечима і прочинила двері.

      – Ну, то що вам треба? – стала у коридорі господиня, не пропонуючи проходити далі.

      Соломія з надією глянула на двері до кухні. Жінка вловила погляд незнайомки:

      – У вас хоч нема грипу? – вона яструбиним оком пронизала наскрізь Соломіїну душу.

      – Грипу? Н-нема, – звела плечі Соломія. Вона справді була не з цього світу.

      – Проходьте. Малу вже покупали, тут вільно, – господиня прочинила двері й першою ввійшла до кімнати.