LITMIR.BIZ

      На поїзд ледве встигли.

      Два тижні зринули так швидко, наче їх і не було. Масажі, купелі… Декого це втомлює дужче, ніж робота. «Вам потрібно частіше бувати на свіжому повітрі й відпочивати. Та лікування не завдасть шкоди, – згадувала Оксана консультації лікаря. – Важливо вигадати таку пораду, яка підходить усім, дорого обходиться, хоча старезна, як світ!» – підсміхалася Оксана.

      Усе ж подруги повернулися додому свіжими й щасливими. Андрій зустрічав біля потяга з букетом величезних троянд, з такими штоками, начебто не мав на що опертися.

      – Це що, замість костура? – глузувала Оксана.

      – Не збивай апетит! Здається, мій чоловік потрапив у новий «струмінь». Невже квіти? – підсміхнулася Соломія і чмокнула чоловіка в щоку.

      – Значить, нагрішив! – стрельнула Оксана.

      – Навіщо так безсердечно нівечити ініціативу? – видихнув Андрій, піднявши брови. – Моя дружина бозна-коли не давала мені спокою аж два тижні. Варто б віддячити! – він однією рукою обхопив Соломію, а іншою взяв валізу. – А за твоє бовкало, – звернувся він далі до Оксани, – неси свої валізи сама.

      – Я й не збиралася тобі віддавати. Ще втечеш, а потім шукай вітра в полі, – Оксана смикнула за полотняну ручку валізи і демонстративно потягла її за собою.

      – Ти про кого? – почав грати вар’ята Андрій, роззираючись довкола.

      – Он до того в білій футболці з якимось сиромудрим написом, у сірих панталонах та з двома червоними валізами. Та ще й у супроводі двох елегантних дам, що повертаються з оксамитового сезону.

      Андрій, оглянувши перехожих, зупинився на своїй футболці:

      – Ти диви! Який збіг обставин! Усе, як у мене! І дами оксамитові! От тільки щодо напису, то ти – дарма!

      Хіба можна було втриматися від сміху? Андрій узяв у Оксани її валізу й почимчикував наперед, вимальовуючи своєю тінню всілякі викрутаси знесиленого носія. На такі штучки він був неабиякий митець!