Інферно - Дэн Браун

Скачать книгу

вас щось болить?

      – Голова, – відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.

      – Ви закричали й прокинулися, – сказала жінка. – Як ви гадаєте чому?

      Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай – і знайдеш.

      – Мені наснився кошмар.

      – Про що?

      Ленґдон розповів.

      Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.

      – А ви не маєте якогось пояснення щодо причини появи того лячного видіння?

      Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.

      – Гаразд, пане Ленґдон, – сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. – Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?

      Ленґдон на мить задумався.

      – Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком… ішов на вечірні лекції, а потім… а потім… я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?

      – Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?

      Ленґдон висунув найімовірніше припущення:

      – У массачусетській лікарні?

      Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку у своєму планшеті.

      – А чи не хотіли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дітей?

      – Ні, не треба. У мене нікого немає, – інстинктивно відповів Ленґдон. Йому завжди подобалися самотність і незалежність, які забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер він мусив визнати, що хотів би побачити біля свого ліжка чиєсь знайоме обличчя. – Можна було б покликати декого з моїх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.

      Лікарка Брукс скінчила писати, і до нього підійшов лікар Марконі. Пригладивши свої кущасті брови, він видобув із кишені маленький диктофон і показав його лікарці Брукс. Вона з розумінням кивнула й знову обернулася до пацієнта.

      – Пане Ленґдон, коли вас сьогодні привезли, ви знову й знову бурмотіли те саме.

      Вона поглянула на Марконі. Той підняв диктофон і натиснув на кнопку.

      Запис увімкнувся, і Ленґдон почув власний голос, загальмований і неслухняний, мов у п’яного. Він знову й знову мимрив ту саму фразу: «Ду… вибачаюсь. Ду… вибачаюсь».

      – Мені здається, – озвалася жінка, – що то ви хотіли сказати «Дуже вибачаюсь».

      Ленґдон погодився, але цього епізоду він не пам’ятав.

      Лікарка Брукс увіп’ялася в нього бентежно прискіпливим поглядом.

      – Чи не пригадуєте ви, чому ви це казали? За що вибачалися?

      Ленґдон заглибився в темне провалля своєї пам’яті – і знову побачив там жінку під вуаллю. Вона стояла на березі ріки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тілами. Сморід смерті знову повернувся.

      Раптом на Ленґдона накотилося інстинктивне відчуття небезпеки… і ця небезпека загрожувала не лише йому, а всім. Монітор його

Скачать книгу