LITMIR.BIZ

      Нарешті хтось шепнув комусь на вухо,

      а той так само далі передав,

      і кожен в пропонованому глухо

      свій потаємний намір упізнав.

      Кричали всі, доводячи щодуху,

      що час від слів удатися до справ,

      а справа залишилася остання —

      на жертву провести жеребкування.

      Та перше, ніж дійти такої згоди,

      вони погризли чоботи й шапки.

      Але такі ж голодні, як і доти,

      взялися готувати жеребки.

      Для цього й Музі вдалої нагоди

      не пропустили датися взнаки:

      лист, що писала Джулія кохана,

      на жеребки взяли у Дон Жуана.

      Коли по черзі жереб витягали,

      не відчували й голоду, що їх

      чинити так, як чинять канібали,

      примусив щодо родичів своїх.

      Хто перший запропонував, не знали:

      Либонь, природа вводила у гріх,

      і їй було перечити несила…

      Тим часом жереб випав на Педрилла.

      Він висловив одне лише бажання —

      аби цирульник, вигостривши ніж,

      безболісно зробив кровопускання

      і діяв по можливості певніш.

      Католик, вмер він не без покаяння,

      а помолившись, наче мовив «ріж»,

      себе у розпорядження убивці

      віддав, щоб процедури проробив ці.

      Цирульник не відмовився від плати,

      бо виконав доручення як слід:

      йому було дозволено обрати

      за власним смаком кусень на обід.

      Але, не змігши спраги подолати,

      напився крові спершу людоїд.

      Всі, хто хотів, поласували м’ясом,

      а кишками – акули за баркасом.

      Не їли тільки четверо чи троє —

      хто чи не міг, чи просто не схотів.

      Найперше слід відзначити героя,

      котрий і собачатини не їв.

      А хто не їсть і псини запашної,

      той на обід, звичайно, й поготів

      ні з голоду не стане, ні від страху

      спокійно їсти вчителя-невдаху.

      Утримавшись, Жуан вчинив дотепно,

      бо дехто з тих, хто стриматись не міг

      і щойно жер те м’ясо як не репне,

      невдовзі навіть розуму одбіг.

      Їх корчило страждання невідчепне,

      то плач лунав, то божевільний сміх,

      і, виючи від болю, як шакали,

      вони в жорстоких муках помирали.

      Смерть відібрала майже половину,

      але до чого решту довела!

      Тепер жадали декотрі загину…

      Але були й такі, що спроквола

      пожадливо ковтали знову слину —

      мовляв, дісталась порція мала!

      Не налякала братію неситу

      розплата за нестримність апетиту.

      Тепер помічникові капітана —

      найтовщому – і випала черга.

      Та

Скачать книгу