LITMIR.BIZ

Скачать книгу

рахував, скільки з мене можна заправити.

      – Ну, якщо без підстрахування… п’ятсот зелених.

      – Багато, – сказав я.

      – Ну, чотириста… – прохрипів він, дивлячись мені просто в очі.

      – Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленої людини.

      Торгуватися я навчився на приватниках, що підвозили мене від метро до будинку.

      – Гаразд, – погодився Іван. – Розповідай.

      Я не втомлював його всією передісторією. Навпаки, сказав йому, що то давні порахунки, які вирішив зі мною звести один колишній партнер по справах. Описав його зі слів барменші.

      – То що, він у кав’ярні на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?

      Я заперечно крутнув головою.

      Це його не вельми засмутило.

      Він сидів, погладжував рукою свою неголену праву щоку і думав.

      Хвилин за п’ять його худе обличчя ще дужче витяглося, він задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Поліз рукою під тільник, почухав ліву ключицю.

      – Усе ясно, – прохрипів він.

      – Що? – запитав його я.

      – На живця треба.

      – На якого?

      – Ну, ти йому потрібний? Виходить, на тебе його й брати треба…

      Логіка в його словах була, але зміст мені не подобався.

      – Розумієш, якщо він десь сидить і причаївся, то на мене він не вийде; я для нього – аніщо. А на тебе він вийде. Ти йому потрібний.

      – А якщо він устигне?

      – Це моя турбота, – урвав мене Іван. – План готовий. Завтра покажеш цю кав’ярню, й на місці усе вирішимо.

      Ми домовилися зустрітися на Подолі об одинадцятій ранку й на цьому розсталися.

      17

      Іван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.

      – Ну? – спитав він замість вітання.

      Я кивнув.

      І ми пішли на Брацьку.

      Кав’ярня щойно відчинилась, і «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагріється кавоварка.

      – Може, по сто грамів тим часом? – запропонувала вона.

      – На роботі не п’ю, – відрубав Іван.

      Я присів за «свій» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сів поруч.

      – Угу, – пробурчав собі під ніс.

      Потім подивився на мене.

      – Я незабаром повернуся, – сказав він і вийшов.

      Я залишився один у кав’ярні. «Кавниця» пішла у внутрішні лабіринти. Неголосно гула, нагріваючись, кавоварка.

      Двері на вулицю були зачинені. У цій тиші й сам я намагався тихіше дихати.

      Раптом розчинилися двері; я втиснувся в стіну – і до кав’ярні зазирнув пикатий чолов’яга у брудній бежевій куртці та з в’язаною чорною шапчиною на голові.

      – Валю! – гукнув він.

      «Кавниця» випливла з підсобки.

      – Тобі горілку завозити сьогодні?

      – Ні, ще є. Привези ящик «Амаретто».

      Чолов’яга

Скачать книгу