ТОП просматриваемых книг сайта:
Приятель небіжчика. Андрій Курков
Читать онлайн.Название Приятель небіжчика
Год выпуска 2002
isbn 978-966-03-8125-4
Автор произведения Андрій Курков
Издательство Фолио
– Легко заробив, – сказав він і посміхнувся. Потім, не попрощавшись, відійшов.
Я повернувся додому і перелічив гроші – такої суми в мене досі не було. Тисяча доларів у купюрах по п’ятдесят і по двадцять. Я кілька разів перелічував, розкладав їх по сотнях на столі в кухні, потім знову складав в одну пачку. Тремтіли руки, але, напевно, тремтіли вони з радості. Тепер я був із грошима і міг віддати борги. Щоправда, борги мої були дріб’язкові: за «Кеглевича» у кав’ярні на Брацькій, потім треба чимось потішити Олену-Віку з Хрещатика. І ніби все.
Я витяг з пачки двадцятку, а решту грошей загорнув у кульок, потім у газету і сховав під ванною – адже в моєї дружини, що пішла, є ключі, й залишати такий «сюрприз» для неї я не хотів.
Увечері я вже їхав на Хрещатик. Насамперед просто в метро розміняв долари, потім подався шукати Олену-Віку. Минулого разу я знайшов її на лавці біля кінотеатру «Орбіта». Я двічі пройшов до «Орбіти» й назад, але так і не побачив її. Пачка купонів гріла в кишені долоню правої руки, і я теж зайшов погрітися до кав’ярні-ґриль по той бік від метро. З’їв півкурки, щедро политої кетчупом. Випив сто грамів горілки. Відчув себе достатньо уповільненим і спокійним. І знову пішов гуляти по Хрещатику в пошуках дівчини, з якою було легко в усьому.
Знайшов я її лише біля одинадцятої. Вона виглядала трохи втомленою, але, помітивши мене, зраділа. Ми взяли дві пляшки «Амаретто», кілька шоколадок, шмат салямі й поїхали до мене.
Пили, їли, балакали відверто й легко, кожнен про своє. Я розповів про дружину, що пішла, і про кавове минуле. Вона – про свою любов до волі й про ненависть до батьків і брата. Нам було гарно й уночі, і вранці. Довго не хотілося вставати. Потім я все-таки підвівся й приніс їй каву та шоколад. Ми обоє нікуди не поспішали, але в якусь мить виникла павза-втома, і вона, як молода, але все-таки жінка, відчула її й почала збиратися.
– Якщо хочеш, я тобі дзвонитиму, – сказала вона, погладивши рурку, що мирно лежала на старому чорному апараті.
Я радо погодився й написав їй на папірці свій номер.
– Я б на твоєму місці поміняла замок у дверях, – сказала вона, уже виходячи з помешкання.
Знову бралося на ранній осінній вечір. Але тепер у житті з’явився приємний момент чекання – чекання на її дзвінки.
14
Телефон задзвонив уранці. Але телефонувала не Олена. Це був Дмитро з настійною пропозицією завітати до нього ввечері. Знехотя я пообіцяв.
За вікном світило кволе сонце. Було сухо й, мабуть, прохолодно.
Порахувавши купони, що залишилися від двадцятки, я поліз під ванну й витяг наступну двадцятку.
Життя тривало. На сніданок у мене був чай із шоколадкою. Правда, хотілося м’яса. Я знайшов стару господарчу сумку, витрусив її в коридорі на підлогу – востаннє носив у ній картоплю з базару понад місяць тому – потім підмів пісок віником у куток біля дверей.
У найближчому гастрономі я легко витратив решту купонів. Цієї решти вистачило на кіло яловичини, буханець свіжого