LITMIR.BIZ

Скачать книгу

на свій давно пенсійний вік, преться невідомо куди, чи дівчина з одвислою губою. Я б зміг так само розбудити й заспокоїти. Але вони тихо сплять. Вони якщо й бачать сни, то солодкі й приємні, принесені добрими ангелами. А за вікном чорна-чорна ніч. Здається, що дорога до Старої Вишні нескінченна. А потяг падає у цю нудотну чорноту ночі, наче у глибоке бездонне провалля, летить і летить у нього й не може приземлитися.

* * *

      Мене розбудив легенький доторк до плеча. Цього разу я моментально розплющив очі й побачив схилене наді мною обличчя провідниці.

      – Вставайте, за п’ять хвилин станція, – сказала вона. – Тільки не засніть знову. Потяг у Старій Вишні зупиняється лише на хвилину.

      «Отже, я таки заснув», – подумав я, підводячись. Дивно, таке враження, мовби спав дуже довго. Годилося б умитися, але яке це має значення. За півгодини, чи скільки там, спатиму в готелі, в такому маленькому містечку й до готелю, напевно, недалеко. А може, до ранку передрімаю на вокзалі, хоч там, швидше за все, не вокзал, а маленька станція, що зачиняється на ніч.

      Я підхопив сумку і пружною ходою попрямував до виходу. Потяг уже сповільнював хід. Провідниця чекала мене у дверях свого купе. Її обличчя раптом здалося мені вродливішим, ніж було звечора.

      – От і приїхали, – сказав я. – А я так і не дізнався, як вас звати.

      – Навіщо це вам?

      – Раптом ще зустрінемося?

      – Людмилою мене звати. Ходімо.

      Відімкнувши зовнішні двері, провідниця поглянула на мене. Я відсахнувся з несподіванки – така мука вихлюпнулася на мене з великих потемнілих очей, що раптом заповнили весь простір переді мною. Вона, безумовно, плакала, але не тільки це, не тільки, подумав я. Що ще трапилось, доки я спав? Ні, ще раніше. Пригадалася дивна поведінка цієї дівчини на виїзді з Ковеля.

      – Скажіть, будь ласка, – провідниця говорила тихо, ледве шелестіла губами. – Можна вас запитати…

      – Питайте, якщо встигнете.

      – Ви читали Біблію?

      – Біблію? – здивувався я. – Читав.

      – Не пригадуєте – є там такі слова, такі слова… – Вона затнулася, а потяг уже пригальмовував. – Такі слова: «І прибуде суддя, а ти відійдеш»?

      – Не пригадую, – відповів я. – Може, і є. Треба подивитись. Вибачайте.

      «Надумала коли питати», – іронічно всміхнувся подумки.

      – Це ви вибачайте, – здавалося, вона от-от знову розплачеться, але тільки мовчки відчинила двері. – Щасти вам.

      – До побачення.

      Потяг зовсім спинився. Я зістрибнув на землю. Озирнувся. Збоку бовваніли в темряві якісь приземкуваті споруди.

      – Станція он там, – почувся голос провідниці.

      Я озирнувся до неї. Людмила показувала рукою на будівлі, які перед тим потрапили в поле мого зору.

      – Спасибі. – Я привітно помахав їй рукою.

      Щось наче зблиснуло на її щоці у тьмяному світлі тамбурної лампочки. Сльози? Чи здалося? Чого б їй плакати… Хоча вона така дивна і, видно, дуже сентиментальна. Щось питала про Біблію, про суддю. Ага, про те, що суддя відійде.

Скачать книгу