LITMIR.BIZ

Скачать книгу

бійтеся, – сказав я, здивований такою реакцією на мою появу. – Гаманця мені не треба, вашого життя тим більше.

      – Хто вас знає. – Вона ніби оговталася від несподіваного переляку.

      – Не треба, не треба, – запевнив я. – Інакше хто мене висадить у Старій Вишні?

      – Самі зійдете.

      – Та я ж не знаю, коли ми її проїжджатимемо.

      – Уже скоро. Хвилин сорок лишилося їхати.

      Вагон шарпнуло. Раз, удруге. Зрештою потяг за третім разом зрушив із місця.

      Провідниця стояла внизу, мов закам’яніла, і дивилася кудись уздовж потяга, який полишав її на пероні.

      – Ви що, збираєтеся тут ночувати? – здивовано спитав я.

      Лише тепер вона стрепенулася, мов підбитий птах, що все ж наважився злетіти, змахнула руками-крилами й побігла навздогін за потягом. Я простяг їй руку, міцно вхопив за тонкі холодні пальці, стиснув усю долоню і буквально втягнув до вагона.

      – Що ж ви так? – докірливо промовив я. – Могли…

      Я затнувся на півслові. Дівчина плакала, щосили намагаючись стримати глухе ридання.

      – Що з вами?

      Я розгублено тупцяв біля неї, не знаючи, що робити в цій ситуації. Раптом провідниця зойкнула, наче хтось невидимий взявся душити її, і припала мені до грудей, здригаючись усім тілом.

      «Ну й халепа, – подумав я. – Істеричка вона чи що? А може, щось трапилося, доки я спав?»

      Потяг уже мчав на всіх парах. До відчинених дверей залітав холодний вітер, такий холодний, наче літо за стінами потяга раптово змінилося на зиму чи принаймні осінь. А може, це тому так, що дівчина, котру я тепер тулив до себе й мимоволі гладив її плечі, аби хоч якось заспокоїти, була вся теж холодною, наче її щойно вийняли із заморозника.

      Узагалі я не лізу по слово до кишені. Але тепер я чомусь не міг видобути жодного не те що слова – навіть звуку. Потяг тим часом проминув місто й вистукував свою монотонну пісню серед поля.

      – Давайте зачинимо двері, – нарешті сказав я.

      – Пробачте, – прошепотіла вона, відриваючись від мене, та так різко, ніби щойно усвідомила, що притулилася до чогось гидкого.

      Вона мовчки зачинила двері, причому якось із острахом, чи то боялася випасти, чи остерігалася чиєїсь невидимої руки з-за дверей. Мовчки, не кажучи ні слова, пройшла всередину вагона.

      Я ще трохи постояв, потім рушив і собі. Провідниця сиділа у своєму купе, коли я проходив повз прочинені двері.

      – Пане суддя! – гукнула вона.

      Мене відразу розсмішило таке звертання. Я став у дверях купе й пожартував, що, доки ми доїдемо до Старої Вишні, може, встигну її засудити, якщо є, звичайно, за що. Нехай лишень признається у своїх гріхах.

      Вона сумно поглянула на мене і сказала:

      – Не встигнете. Це було б дуже довго.

      – Дуже довго – що?

      – Розповідати.

      І, так само дивлячись кудись убік, мов боялася зустрітися очима чи, швидше за все, соромилася невисохлих сліз, сказала чи то й звеліла:

      – Ідіть

Скачать книгу