1918. Місто надій - Максим Бутченко

Скачать книгу

Хропе! Кажуть, що три кулі з нього витягли. Міцний він.

      Ганна Дмитрівна задумливо подивилася на чоловіка. Рухи її губ, що промовляли слова, не збігалися з хвилями збентеженості в блакитних очах. Здавалося, що різні частини жіночого тіла переживали різні відчуття; великий страх наповнював до країв її душу, наче вода – посудину.

      – Це добре. Треба попросити твою тітоньку, щоб вона приходила й доглядала за ним і за матінкою, – сказав Павло Гаврилович.

      – Не розумію, про що ти, Павлику…

      – Про те, моя люба, що ми маємо залишити місто. Скоро, дуже скоро місто цілком захоплять червоні, і тоді не стане життя нікому.

      – Чекай-чекай! Але я думала, що ти залишишся тут. Он дивись, скільки людей і чинів офіцерських залишається в Києві…

      – Ні, Ганно Дмитрівно, ти не бачиш усієї глибини речей. Багато хто залишається, бо вважає, що ця доля їх омине. Думають, дурні, що влада більшовиків – це така ж влада, як і Ради. Але вони помиляються, ой, як помиляються…

      – Але ж матінка! Як я її покину?

      – Я ж кажу. Нехай тітонька Анастасія Федорівна про неї подбає.

      – Куди їй? Адже вона теж хворіє. Та й Мишко, кузен мій, спокою їй не дає.

      – Я розумію, що ти намагаєшся встежити за всіма, але спершу потрібно піклуватися про себе. Нам треба врятуватися, як з пожежі, уявляєш ти це собі?

      – Ні, ні! Хіба так можна? Не впорається тітонька. Та й Морозов – потрібно за ним доглядати весь час. Що ж робити, Павлику?

      Вітко схопився, пройшовся по кімнаті. Замиготіло електричне око лампочки: перебої на електростанції та глухі вибухи стали акомпанементом його ходи.

      – Дурниці ти верзеш, Ганнусю. Невже ніхто не впорається? Попросимо ще когось. Ну, Господи ти Боже, хіба так можна?!

      Ганна Дмитрівна замовкла. Вона стиснула пальці, переплітаючи тонкі суглоби, неначе коріння, що так міцно тримало її в цій квартирі. За мить вона так злилася зі світло-зеленими шпалерами, м’якою канапою, великою вазою, розлогим квітником і всім іншим, що, здавалося, стала предметом в інтер’єрі, а не живою людиною; якби вона зараз вийшла геть, то миттєво б розірвалися невидимі нитки, що тягнулися від її худого тіла до кожної значущої речі. А отже – зруйнувався б затишок і благодать. Так! Усе б упало, розбилося, розкришилося, перетворивши приміщення на смітник. Тому вона не підвелася, а завмерла, абсолютно нерухомо просидівши цілу хвилину.

      – Я не можу, Павлику. Ти звертаєшся до мого розуму, але серце моє промовляє голосніше. Не можна залишити в цей тривожний час матінку – їй і так важко, а розлука з дочкою може її вбити. Та й приятель твій, знову-таки, Морозов, ще дуже важкий… Як мені бути, рідний, любий мій Павлику?

      Ганна Дмитрівна поставила питання, давно знаючи на нього відповідь. Чоловік розривався – його найдорожча дружина ось-ось знову заллється сльозами, зачеплена своїм духовним протиріччям, що складається з любові та тривожного боргу перед близькими. Але ж і він, Павло Гаврилович Вітко, опинився в полоні своїх зобов’язань; там, у парку, чекає кілька сотень

Скачать книгу