LITMIR.BIZ

Скачать книгу

долинали далекі звуки – стрільба одиночними велася десь на київських пагорбах. А потім кілька разів більшовицька артилерія безладно палила по місту, спричиняючи паніку й хаос, заціпеніння й відчай. Під кінець дня, коли вже майже стемніло, воїни У.Н.Р. сиділи за огорожею, нервово вдивляючись у вузьку даль моста; біда нагрянула з іншого боку. На одній із дзвіниць Лаври забуркотів кулемет, і сотні куль обсипали гайдамаків. П’ятьох вбило на місці, шістьох було поранено. Вітко спочатку не зрозумів, що коїться, хто стріляє, але придивившись, побачив: кулеметна точка була обладнана у вузькому віконці дзвіниці. Гадати не було сенсу: або це червоні вже прорвалися у центр з іншого боку, або це залишки повстанців з «Арсеналу». Кулемет починав хрипіти раз на десять-п’ятнадцять хвилин, відтісняючи захисників міста від барикади. Як пороблено, з лівого берега прийшла інша напасть: не маючи сил узяти штурмом українські укріплення, армійці Муравйова зважилися піти ва-банк – кілька десятків червоних козаків помчали на конях, розмахуючи нагостреними, як бритва, шашками. Кілька разів гайдамаки намагалися підібратися до своїх кулеметів, щоб скосити залізним дощем нападників, але посіпаки більшовиків на дзвіниці Лаври бачили наступ і ще старанніше стріляли по українцях.

      – Відступаймо! Вгору по схилу! – закричав Павло Гаврилович, залишивши на початку лісосмуги кількох бійців, щоб ті прикривали відхід і не дозволяли червоноармійцям вдарити їм у спину. Українців залишилося трохи більше сотні; вони почали пробиратися по кущах, тоненькою людською цівкою підніматися нагору, просочуючись між стовбурів столітніх дерев. Коли опинилися вже високо на пагорбі, можна було розгледіти, як із Подолу рухаються чорні крапки, над якими вітер розвіває ненависну червону пляму.

      Бійці піднялися на порожню Микільську вулицю, вкриту сніговими хвилями, на яких було витоптано тонку стежку, подібну до лінії рифа. Як не дивно, горіли ліхтарі: жовтий кружечок завис на зігнутій ніжці, немов чудернацька квітка з яскравим суцвіттям. Де-не-де чорніли ями від вибухів снарядів після артилерійського обстрілу більшовиків. На снігу лежали тіла випадкових жертв, цивільних, ніби громіздкі завмерлі брунатні брили. На своє нещастя, у момент бомбардування ці люди йшли вулицею, тому що єдине призначення людини – це рух від однієї точки до іншої; і, віддаючи данину руху, ці київські бідолахи чогось вийшли зі свого будинку морозного вечора, коли смерть у вигляді снаряда перекинула їх горілиць, перетворила живе тіло на кам’янисту масу. Раптом Вітко помітив з боку «Арсеналу» рух – там справді вже були більшовики, тому він наказав рухатися до Маріїнського парку, там зібратися і перегрупуватися. Вони поспішили, тягнучись до центру Києва.

      У парку Павло Гаврилович зустрів Болбочана, який збирав залишки військ У.Н.Р… Кілька хвилин вони розмовляли: червоні прорвалися по Залізничному мосту, захопили Поділ і рвуться в глиб міста. Представники Центральної Ради ухвалили рішення про евакуацію (деякі вже втекли);

Скачать книгу