Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис

Скачать книгу

повіти віднесли до новоствореної Кременчуцької губернії. (Переяславський повіт віддали Київській губернії.) Ще однією постановою ВУЦВКу було ліквідовано поділи на повіти і волості, а на території губернії створили 7 округів, які поділялися на 89 районів.

      У 1932–1937 роках територія Полтавщини входила до складу Харківської області (тож виходить, що я у 1936 році народився на Харківщині). І лише 22.IX.1937 року нарешті було створено Полтавську область – у центральній частині Лівобережної України, в межах Придніпровської низовини. В енциклопедіях зазначено, що поверхня Полтавщини – «хвиляста рівнина, яка широкими терасами полого знижується на південний захід до Дніпра. На сході рівнина розчленована річковими долинами, ярами й балками, на південному заході – плеската. Пересічні висоти на північному сході – 170–202 м, на південному сході – 60–100 м.

      Клімат помірно континентальний з помірно холодною зимою і помірно теплим літом».

      Основне населення області – українці.

      У складі області 15 міст та 21 селище міського типу, 375 сільрад і 25 районів.

      Для свого народження я вибрав південно-західну частину області, точніше – Семенівський район: площа 1,3 тис. кв. кілометрів, поверхня – полого хвиляста з давніми прохідними долинами та западинами, річки – Сула, Борис, Хорол та Крива Руда. Щодо річки Сула, то я про неї чув (у пам’ять назавжди врізався рядок із «Слова о полку Ігоревім»: «За Сулою іржуть коні, у Києві слава дзвонить…»), що ж до Кривої Руди та Бориса – виявляється, є й така річка з чоловічим йменням! – я ніколи в дитинстві не чув. А ось Хорол – то моя рідна – найрідніша річка, і про неї ще буде та буде мова. Центр району – смт Семенівка.

      Ромоданівським шляхом із Ромен у веселий Поділ…

      Влітку, коли в розпалі курортний сезон, коли люди, наче збожеволівши, хапаються за чемодани, й не відчуваючи землі під ногами, мчать на вокзали, в аеропорти, в річкові порти й на автостанції, так ось влітку, у великому промисловому місті купити квитка на поїзд, та ще південних напрямків – справа надто тяжка. А іноді й безнадійна. До кас попереднього продажу квитків і не підступишся. Бюро замовлень потопає в замовленнях, на вокзалах, як у казані, що кипить на доброму вогні…

      На моє безмежне пасажирське щастя, залізничне начальство, завалене скаргами пасажирів, вирішило того літа – 1976 рік, – хоч якось розгребти оте вавилонське стовпотворіння, розіслало на центральні вулиці та житлові масиви Дніпропетровська пересувні каси. Один із таких автобусів на час літнього пасажирського піку почав щодня (але всього лише на дві години!) зупинятися й на нашій вулиці. Хоча пересувна каса відчинялася о дванадцятій годині дня, в чергу треба було записуватися десь із восьмої ранку, і лише тоді з’явиться хоч якийсь шанс – якщо поталанить! – десь о першій дня нарешті отримати заповітний залізничний квиток, наче перепустку в рай.

      Отож, вистоявши довжелезну і до самого краю знервовану чергу, я десь о першій дня – це з восьмої ранку! – клятий і м’ятий, а таки протиснувся до віконечка пересувної каси і в мріях вже бачив себе в рідному селі, у Заїчинцях, бо саме

Скачать книгу