LITMIR.BIZ

      І душу бентежить до дна…

      Моя хрещена, батькова сестра, тітка Одарка, або Чемерисівська Даша, як її доброзичливо звали односельці (Чемерисівська, щоб відрізнити від інших Дашок), коли писала мені в Дніпропетровськ листа, де я тоді мешкав, то неодмінно так починала:

      «Привіт з Полтавщини!»

      І це мене одразу ж налаштовувало на якийсь трохи аж врочистий лад.

      Привіт з Полтавщини!.. Моя Полтавщина…

      Анатолій Косматенко, неперевершений наш український байкар, сам, до речі, донеччанин, любив Полтаву як рідну, як свою батьківщину. Якось, пригадую, поставив йому при зустрічі традиційне для письменників запитання: над чим працює, й у відповідь почув скупе: над новими байками. Але через мить, ніби щось пригадавши, сатирик глянув на мене просвітленими очима і заговорив як про щось потаємне:

      – Обдумую байку про твою Полтаву, – він так і сказав: «…про твою Полтаву», хоч я тоді жив у Дніпропетровську. – Не дивуйся, що байку. Коли б я був поетом-ліриком, то неодмінно написав би пісню про Полтаву – вона заслуговує найкращої пісні. Але я байкар, тож про цей славний край напишу байку. Ще не знаю, яка вона вийде, але в ній неодмінно має бути слово «Полтава». Це ж таке мелодійне слово, пісенне, ласкаво-лагідне. Це, власне, символ України. Якщо Володимир Сосюра прямо закликав: «Любіть Україну», то це я хочу сказати іншими словами в іншому жанрі…

      Через рік чи два придбавши нову збірку Анатолія Косматенка, видану в бібліотечці «Перця», «У лісі й поза лісом» (1972), я з приємністю прочитав там байку «Полтавські галушки» і подумав, що байкар таки виконав свою обіцянку, байку про мій рідний край написав і написав гарний твір, ліричний, мелодійний, не байку, а – пісню, що починається такими натхненними – не побоюся цього слова – рядками: