ТОП просматриваемых книг сайта:
Ганнібал. Томас Гарріс
Читать онлайн.Название Ганнібал
Год выпуска 1999
isbn 978-617-12-4815-1,978-617-12-4817-5,978-617-12-4554-9
Автор произведения Томас Гарріс
Серия Ганнібал Лектер
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Звісно, – прозвучав голос між зітханнями механізму, щілинні «с» і «з» випадають зі слів. – Марґо, думаю, наразі можеш іти.
Не глянувши на Старлінг, Марґо Верджер вийшла з кімнати під свист своїх саржевих бриджів.
– Містере Верджер, мені б хотілося прикріпити мікрофон до… вашого одягу чи подушки, якщо це вас влаштує, або я можу покликати для цього медбрата – як забажаєте.
– Заради Бога, – відповів він, загубивши «б», а тоді дочекався наступного механічного подиху. – Можете самі це зробити, агенте Старлінг. Я поруч, туточки.
Старлінг не змогла відразу відшукати перемикачі, щоб увімкнути світло. Вирішивши, що вона краще бачитиме, коли лампи не сліпитимуть очі, Кларіс виставила вперед руку й вирушила в пітьму на запах грушанки й бальзаму.
Коли Мейсон увімкнув світло, виявилося, що ліжко ближче, ніж вона очікувала.
Вираз на обличчі Старлінг не змінився. Рука, у якій вона тримала мікрофон на кліпсі, відсахнулася назад десь на дюйм.[28]
Перша думка Старлінг не була пов’язана з відчуттями, що виникли в її грудях і животі. Це було спостереження про те, що мовні аномалії Мейсона утворилися в результаті повної відсутності губ. Із другою думкою прийшло усвідомлення, що він не сліпий. Єдине синє око позирало на неї крізь такий собі монокль із трубочкою, яка не давала оку пересохнути, оскільки бракувало повіки. Над рештою обличчя вже давно попрацювали хірурги, зробили все можливе, щоб натягти на кістки рештки шкіри.
Безгубе, безносе обличчя Мейсона Верджера, на якому не лишилося м’яких тканин, шкірилося самими зубами, мов істота з глибоких глибин океану. Усі ми звичні до масок, тож шок від побаченого приходить трохи згодом. Шок приходить від усвідомлення, що це людське обличчя, за яким ховається розум. Вас млоїть від міміки, артикуляції щелепи, від ока, що обертається, аби вас роздивитися. Роздивитися ваше нормальне обличчя.
У Мейсона Верджера гарне волосся, і, хоч як дивно, саме на нього дивитися найважче. Чорняве з сивими вкрапленнями, воно зав’язане в кінський хвіст, такий довгий, що дістане до підлоги, якщо перекинути його через подушку. Сьогодні волосся звилось у велике кільце на грудях, на черепаховому панцирі респіратора. Людське волосся на тлі огидної руїни; коси сяють, мов риб’яча луска.
Уже давно паралізоване тіло Мейсона Верджера зводилося на ніщо під простирадлами на високому лікарняному ліжку.
Перед його обличчям висів пульт, що скидався на флейту Пана чи губну гармоніку в прозорому пластику. Він скрутив язика трубочкою навколо отвору дудки й дмухнув із наступним подихом респіратора. Ліжко відгукнулося гудінням, трохи розвернуло його до Старлінг і підняло підголовник.
– Я дякую Господу за те, що сталося, – сказав Верджер. – То було моє спасіння. Ви прийняли Ісуса, міс Старлінг? Маєте віру?
– Мене виростили в закритому релігійному середовищі, містере Верджер. Решту додумуйте самі, – відповіла Старлінг. –
≈ 2,5 см.