Місяць, обмитий дощем (збірник) - Володимир Лис

Скачать книгу

людей, літери, які складаю у слова.

      Ледь не сказав – сумний мій уділ. Та раптом подумав і усміхнувся.

      Дідько візьми, та ж ті слова складаються в оповідання, есе, повісті, романи, п’єси, у книжки, які видають і також продають, як урожай з бабусиного городу-уділу. І люди купують, навіть нав’язувати не треба. Виходить, моя ділянка також дає урожай, за який навіть дякують читачі. Літери, слова нічим не гірші за моркву і кріп до супчику і борщику.

      Як тут не повеселішати!

      Ну от, ви, напевне, подумаєте, що я іронізую. Аж ніяк. Навіть тішу себе думкою, що мій уділ-наділ можна було б прирівняти до князівського. Отака гординя! Хоча чим гірша та ж бабуся за якусь там княгиню, котра за все своє життя нічого не виростила?

      Та жінка розповідала, що вона вже не може без своєї ділянки, на якій «все проізростає», як казала бабуся Олександра Довженка. Від внука тієї знаменитої бабусі проізросли безсмертні фільми, кіноповісті, п’єси, болючі й водночас філософські щоденники. І від нас щось таки проізростає. Такий уділ, сиріч доля по-старовинному. А може, і тепер не застарілому…

      Рожеві кульки

      Ця сценка час від часу постає перед очима. Я тоді йшов до гастроному, який уже став супермаркетом, але чомусь і досі має неофіційну назву «На Чехова», хоч та вулиця розпочинається неподалік, з другого боку центрального проспекту, на якому він розташований. Пішов навпрошки, через двір між кількома багатоповерхівками. І раптом побачив, як назустріч прошкує чоловік років сорока, а може, й трохи більше, з тих, судячи з вигляду, кого називають бомжами, або по-новітньому, суто по-українськи – безхатьками. Їх чимало тепер у нашому славному місті, зрештою, як і повсюди. Але цей…

      Цей ніс на ниточці рожеву повітряну кульку. Мовби якийсь дітвак. І коли я поглянув на його обличчя, то побачив, що воно випромінює таку замріяну радість, таке щастя, що мені стало не по собі. Так радіти й нести всього лиш рожеву кульку!

      Пройшовши трохи далі, я побачив біля контейнерів зі сміттям чоловіка й жінку також бомжуватого, чи то пак безхатьківського вигляду.

      – Слухай, а може, ми його обідили? – сказав чоловік, який рився у смітті. – Хай би був ще щось узяв.

      – Хватить з нього й того шарика! – відрізала жінка. – Це ж не його територія. Хай буде довольний, що ще не побили. Бачив, яким він щасливим пішов?

      Так я довідався, що і контейнери з відходами, і території, на яких вони стоять, також поділені. А ще, що можна бути щасливим не тільки від дорогої шуби чи іномарки, а й від звичайної рожевої кульки.

      Я тоді написав невеликий матеріальчик на цю тему і спробував надрукувати його в газеті, у якій пропрацював понад три десятиліття. Та головний редактор, уже покійний, сказав, що не розуміє, заради чого я це написав і навіщо описувати, як якийсь бомж радіє рожевій кульці… «Он є суспільно важливі проблеми – про них і пиши». Не надрукували, то й не надрукували. Але час від часу та картинка пригадувалася, особливо коли бачив, як порпаються у таких контейнерах доволі молоді, ще повні

Скачать книгу