LITMIR.BIZ

Скачать книгу

свою сумочку й одним махом прочитала мою оповідку. Було видно, що їй подобається, вона сміялася в потрібних місцях, але я не міг зрозуміти: це тому що вона любила мене й хотіла потішити чи тому що це справді добре написано?

      – Це ти не переписав? – запитала вона, дочитавши.

      Я сказав, що ні. Вона сказала, що ця історія годиться для книжки. Більше ніщо й ніколи не приносило мені стільки радості, як ці слова. Я написав іще чотири оповідки про Містера Зайчика-Фокусника і його друзів. Мама давала мені за кожну 25 центів і розсилала їх своїм чотирьом сестрам, які, здається мені, трохи її жаліли. Зрештою, вони досі були заміжні, їхні чоловіки не покинули їх. І нічого, що дядько Фред не мав почуття гумору та вперто не хотів опускати верх свого кабріолета; також нічого, що дядько Орен добряче прикладався до пляшки і мав похмурі теорії про те, як «жиди» керують світом; зате вони були. Рут, з другого боку, лишилася з дитиною на руках, коли Дон утік. Вона хотіла, аби вони бачили, що принаймні її дитина талановита.

      Чотири оповідки. Четвертак за штуку. Це був мій перший зароблений письменством долар.

9

      Ми переїхали у Стратфорд, штат Коннектикут. На той час я вже був у другому класі й по вуха закоханий у гарненьку сусідку підліткового віку. Удень вона ніколи не затримувала на мені погляд, але вночі, доки я лежав у ліжку й відпливав у сон, ми знову й знову тікали від жорстокої реальності світу. Моєю новою вчителькою стала місіс Тейлор – доброзичлива пані з сивиною, як в Ельзи Ланчесер в образі «Нареченої Франкенштейна», та вирячкуватими очима. Моя мама казала: «Коли я говорю з місіс Тейлор, мені хочеться підставити долоні під її баньки, якщо вони раптом випадуть».

      Наша нова квартира на третьому поверсі була на Вест-Броуд-стрит. Як спуститися з горба на один квартал, недалеко від продуктового «Teddy’s Market» і через дорогу від магазину будматералів «Burrets» був величезний зарослий пустир, який посередині перетинала залізниця, а на далекому краю було звалище. Це одне з місць, до яких я знову й знову повертаюся в уяві. Воно раз по раз зринає в моїх книжках і сюжетах під різноманітними назвами. Діти у «Воно» називали його Пустовищем, ми казали на нього «джунглі». Ми з Дейвом уперше пішли туди в розвідку невдовзі по переїзді. Було літо. Була спека. Було класно. Ми зайшли глибоко в загадкову зелень цього прикольного нового ігрового майданчика, коли мені раптом приперло в туалет.

      – Дейве, – сказав я, – відведи мене додому! Мені треба натужитись! (Це слово, яке нам призначили для тієї функції.)

      Девід і чути не хотів.

      – Сходи в лісі, – сказав він.

      Додому було щонайменше півгодини ходу, і він не мав наміру втрачати такий ласий шматок часу лише тому, що його меншому братові треба покакати.

      – Не можу! – сказав я, в шоці від самої думки про таке. – Мені нема чим підтертися.

      – Чого це нема, – сказав Дейв. – Підітрешся листям. Так робили ковбої та індіанці.

      На той момент, мабуть, у будь-якому разі було запізно повертатися. Я так розумію, що в мене не було інших варіантів.

Скачать книгу