LITMIR.BIZ

Скачать книгу

й, мабуть, собачий холод і страшенний вітер?

      – Та ви точно хороша журналістка! – засміявся я.

      – Що, я вгадала?

      – Ну, прохолодно.

      – І що, ви дісталися верховини та спустилися додолу живий?

      – Очевидно, що так.

      Її брова злетіла вгору.

      – Виходить, ви один з отих людей?

      – Це ж із яких?

      – Що люблять кидати виклик дикій природі.

      – Та я швидше воїн вихідного дня. Здебільшого я таки живу на рівні моря.

      Вона оглянула натовп.

      – Виходить, ваша дружина не із вами?

      – Цього разу я сам. – Від ароматів із піцерії поруч у мене вже почав бурчати живіт. – Можу я лишити з вами свої речі? Я на хвилиночку.

      – Звісно ж.

      За кілька хвилин я вже повернувся з тарілкою салату «Цезар» і чималою піцою з пепероні. Аж тут затріщали гучномовці.

      – Прошу уваги! Шановні пасажири, якщо ми зараз усі поквапимося та швиденько сядемо в літак, у нас є шанс вирватися зі шторму. Людей небагато, тож пасажирів усіх напрямків запрошуємо на рейс 1672 до Атланти. Будь ласка, поспішіть.

      Над усіма виходами навколо світилося «Затримано». Обличчя присутніх мали майже однаковий розчарований вираз. Пара батьків уже бігла повз мене, тягнучи за собою двох хлопчаків з валізками у стилі «Зоряних війн» і світловими мечами в руках.

      Я схопив наплічник, їжу та рушив з іншими сімома пасажирами, серед яких була й Ешлі, до виходу. Вже у літаку я знайшов своє місце, сів та застебнув ремінь. Стюардеси хутко провели перевірку, і літак почав виїжджати на злітну смугу. Я ще ніколи не бачив, щоб посадка пройшла з такою швидкістю. Почувся голос пілота:

      – Говорить пілот. Ми у черзі на протильодову обробку. Якщо встигнемо, то вирвемося зі шторму. До речі, у першому класі повно місця – якщо ви ще не там, то це цілком ваша провина. Місць вистачить на всіх.

      Усі мерщій пересіли. Останнє вільне місце в першому класі, коло мене, посіла Ешлі – вона усміхнулась мені та застебнула свій ремінь.

      – Як гадаєте, вдасться нам сьогодні звідси вшитися?

      – Навряд чи, – поглянув я в ілюмінатор.

      – А ви, виявляється, песиміст.

      – Я лікар, а лікар завжди має бути оптимістом з реалістичними поглядами.

      – Ваша правда.

      Наступні тридцять хвилин ми чекали на свою чергу, а стюардеси приносили нам геть усе, чого ми тільки могли забажати. Я взяв томатний сік зі спеціями, а Ешлі – склянку каберне.

      Знов почувся голос пілота:

      – Шановні пасажири, як я вже казав, ми намагалися встигнути забратися звідси до приходу грози, – він вжив минулий час. – Диспетчери твердять, що маємо вікно десь у годину… – Усі полегшено зітхнули: отже, є надія. – Але щойно повідомили, що одна з наших машин для протильодової обробки зламалася. Тобто наразі працює тільки одна, і наш літак двадцятий у черзі. До чого я веду: пробачте, але сьогодні ми нікуди не летимо.

      Пасажири розчаровано загули. Ешлі розстебнула ремінь безпеки та похитала головою.

      – Та що ж це коїться…

      – Сучі тельбухи! – почулося від чоловіка ліворуч.

      – На

Скачать книгу