LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вже буде важко.

      – Журналіст у моїй душі відчуває тут якусь історію.

      – Він не помилився. Диктофон мені Рейчел подарувала. Це моя дружина. Я тоді гнав вантажівку з нашими меблями у Джексонвілль, додому. На мене чекала робота в лікарні, і графік дуже лякав Рейчел. Вона боялася стати типовою «вдовою лікаря», знаєте? Чоловіка ніколи немає, а дружина вечорами сидить удома з морозивом та дешевими серіалами. А диктофон… Так ми, можна сказати, спілкуємося. Намагаємося не згубити якісь наші дрібнички… Слухаєш голос – і ніби інша людина поруч. Я щось розповідаю їй між операціями чи коли мені треба вставати серед ночі. Потім через кілька днів віддаю їй. Вона записує якісь свої думки та переживання й віддає мені.

      – А чому б просто не користуватися телефоном?

      – Та ні, це не те саме. Спробуйте – ви зрозумієте, про що я.

      – Давно ви одружені?

      – Гм-м… цього тижня виповниться п’ятнадцять років. – Я кинув погляд на її руку. Каблучка на пальці являла собою таку, які дарують на заручини, але обручки не було. – А ви що ж, от-от маєте вийти заміж?

      Молодичка стримала усмішку.

      – Якраз намагаюся встигнути на передвесільну вечерю. Завтра.

      – О, мої вітання!

      Вона похитала головою та оглянула натовп.

      – У мене ціла купа весільних справ, а я сиджу тут і пишу статтю про якийсь писк моди, який мені навіть не подобається.

      – Гадаю, ви хороша журналістка, – зауважив я.

      – Ну, мабуть – раз вони мені ще платять, – жінка стенула плечима. – Я навіть чула, що є люди, які купують журнали винятково заради моєї колонки. Щоправда, я ніколи їх не бачила. – Її усміх дійсно зачаровував. – Так що, ви й досі живете у Джексонвіллі?

      – Саме так. А ви звідки?

      – З Атланти. – Вона простягла мені свою візитівку: Ешлі Нокс.

      – Можна Ешлі? – спитав я.

      – Звісно. Ось тільки тато називає мене Ешером. Він хотів хлопчика, а коли принесли дитину не з тим комплектом обладнання – тобто взагалі без належного причандалля, – йому довелося трошки змінити ім’я. Нічого дивного, що замість балету та бадмінтону мені випало вивчати тхеквондо.

      – А, тобто ви одна з тих, хто може ногами збивати усілякі речі з голів інших людей?

      Вона кивнула.

      – Ну тоді нема чого дивуватися з вашої гнучкості.

      Знову кивок – вочевидь, у неї немає потреби когось вражати.

      – То що, маєте і пояс якийсь?

      Жінка піднесла три пальці.

      – У мене був один тхеквондист минулого тижня. Довелося поставити йому кілька гвинтів та пластину в гомілку.

      – Що з ним сталося?

      – Ударив ногою супротивника, а той поставив блок ліктем. Ну, гомілка й зігнулася в інший бік.

      – Доводилося таке бачити.

      – А самій не випадало ближче знайомитися з хірургами?

      – Авжеж. У підлітковому віці, та й трохи пізніше теж. Я багато їздила на змагання. Навіть на національному рівні, у різних країнах. Отож зламаних кісток і вивихів у мене чимало. Якийсь час на швидкому наборі у телефоні я мала номер мого ортопеда в Атланті. А ви приїздили по роботі чи на відпочинок?

      – Я

Скачать книгу