LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вона йому, коли батько забирав свої речі. – Але в тебе є син, і ти мусиш йому допомагати.

      Років зо два по тому батько приїжджав до Первомайки тричі на рік, забирав мене, ми разом гуляли, рибалили, і я міг просити купити що завгодно. Потім він приїхав раз за рік, а пізніше взагалі вже не з’являвся в моєму житті. Мати, зрозумівши, що більше матеріальної допомоги чекати не варто, покинула вчителювання, вивчилася на маляра-штукатура й пішла працювати на будівництво. Кілька років тому вона вийшла на пенсію. Друзі пожартували, що в юного хлопця мама вже пенсіонерка, я не образився, просто пояснив, що я пізня дитина, мама мене народила, коли їй було за тридцять.

      Я чекав на батька. Довго чекав. Дитяче чекання має інші виміри, ніж у дорослих. З роками бажання його побачити, зустрітися з ним зростало, але паралельно з цим почала рости ненависть до нього, до батьківської байдужості. Багато років я його не бачив, а коли дивився репортаж про події на Майдані, побачив. Серед величезного натовпу я впізнав батька. Він був там! Я ненавидів його та любив, як раніше, як у тому дитинстві, де хлопчик ріс без батьківської любові.

      Еліна

      Повертаюся зі зміни додому. Відпрацювала добу в госпіталі ветеранів війни. Мої однокурсниці дивуються, як може подобатися робота в такому закладі, де лише немічні старенькі. Не можу пояснити, але мені справді до душі моя робота. Старі люди схожі на дітей. Вони беззахисні, їм багато не треба, головне – увага й душевне тепло. Уже давно зробила висновок: що ближче людина до порогу вічності, то добрішою вона стає. Змінюються навіть ті, хто поїдом їв нелюбих невісток або сварився з власними дітьми. І це відбувається в них на рівні підсвідомості, а не заплановано. Можливо, у той час, який їм залишила доля, вони хочуть спокутувати свої земні гріхи й натомість отримати частину любові, котру не встигли відчути за сварками й життєвими буднями? Саме тим, яким лишилося мало, я дарую усмішки, обіймаю, як донька, і скрашую їхні будні.

      Ось і автовокзал. Неподалік квартал Шевченка, де ми мешкаємо. Усе моє свідоме життя минуло в цьому доволі тихому та спокійному зеленому кварталі. Добу не бачила своїх донечок і вже скучила за ними. Прискорюю ходу, бо хочеться швидше пригорнути до себе своїх пташенят, уткнутися носом у їхні маківки й відчути рідний запах дитячих голівок. Уявляю, як вони наперебій почнуть щебетати про те, чим займалися вдень, що їли, де були, а потім почнуть скаржитися на те, хто кого з них образив перший. Сварки між дівчатками – проблема. Знаю, що брати й сестри в родинах часто не миряться між собою в дитинстві, але мені хочеться, щоб вони жили дружно.

      – Ви сестрички, найрідніші люди, тому повинні триматися купки, як пташенятка в гніздечку, допомагати одна одній і захищати, – не раз повторювала їм, але минав день, і вони знову сварилися.

      Я мала повне право в дитинстві ображатися на Соломію. Батьки приділяли їй більше уваги, ніж мені, її ніколи не сварили, шкодували, бо «дитина меншенька», «слабенька» й «чемна». Іноді мені хотілося дати по дупі Солі, але

Скачать книгу