LITMIR.BIZ

Скачать книгу

заплітав косички, готував їсти чи обпирав їх, мені потрібно було батьківське ставлення до них. Не склалося. І ось тепер я тут, у своїй кімнаті, розкладаю одяг на полички та розумію, що не створена для сімейного життя. Мені лише двадцять п’ять, а я встигла народити дітей без батьків і не змогла створити родину.

      Євген

      Люблю прокидатися від звуків брязкання посуду на кухні. У мою кімнату долинають запахи чогось приємного. Спробую вгадати. Запіканка із сиру та смажені свинячі реберця. Це так мама любить балувати мене на вихідні. Коли йду на зміну в шахту, вона готує легкий сніданок, бо знає, що я надам перевагу зайвим п’яти хвилинам у ліжку над повноцінним сніданком. На роботу мама мені на порозі віддає пакет з обідом, а вечеряю я, коли заманеться: чи то одразу після зміни, чи тоді, коли повертаюся додому з гулянок. Сьогодні в мене вихідний, тож маю змогу смачно потягнутись у ліжку, повернутися на інший бік і спробувати ще трішки поспати. Лежу, заплющивши очі, хвилин із двадцять, але спрацьовує закон підлості, і сон остаточно втікає від мене. І так завжди!

      Запахи страв дражнять, і я дибаю у ванну кімнату, кивнувши матері: «Вітаю!» Сьогодні з друзями запланували піти по обіді на річку Лугань, насмажити шашликів та попити пива. Погожі весняні дні манять зробити вилазку на природу й подихати свіжим повітрям. Поки мама не припахала мене на дачі, можна й річкою помилуватися, і пташок послухати, і з друзяками потеревенити.

      – Женю, сніданок уже на столі! – це мама з кухні.

      Зробивши свої ранкові справи у ванній кімнаті, розглядаю власне відображення в дзеркалі. Голитися не хочеться, моє відображення сказало, що можна ще день потерпіти. Упевнений, що Антон не забуде прихопити свій «Nikon», щоб зробити світлини з відпочинку на березі річки. А я ніяк не зберуся купити собі фотоапарат. І не в грошах справа, а в тому, що я про нього згадую лише на відпочинку. Ось для Антона клацати фотоапаратом – справжнє задоволення. Є в нього художній смак, на відміну від мене. Скільки я пам’ятаю Антона, він завжди з фотиком. А знайомі ми з дев’яти років. Якось ми з Юрком поверталися зі школи й помітили, як старші хлопці штурляють з усіх боків невеликого зросту рудого хлопчину. Ми підійшли ближче й побачили, що то були старші хлопці, наші знайомі, і ходимо ми в одну школу.

      – Ви чого, пацани? – звернувся я до них. – Це ж мій далекий родич, – збрехав я, – відпустіть його.

      – Оцей рудий Антон-гандон – твій родич? – з недовірою спитав довготелесий.

      – Так, мій, – сказав я.

      – Хлопці, хочете, я вас сфоткаю й світлини принесу? – спитав малий, коли ми його звільнили від стусанів.

      Так ми познайомилися з рудим. З’ясувалося, що він наш одноліток, хоча виглядав значно молодшим. Спочатку ми не хотіли з ним товаришувати, але Антон якось непомітно й ненав’язливо приклеївся до нас із Юрком, тож за рік ми вже не уявляли себе без Антона. Юрко – мій сусід, живе поверхом нижче, ми з ним і в один дитячий садок ходили, і в школу, і разом навчались

Скачать книгу