LITMIR.BIZ

Скачать книгу

видів, біля купчинецької сільради поклали на показ шістьох. Усі закривавлені, в болоті. Пригнали людей з Ішкова, Багатківець, Раковця, Соснова, щоб упізнавали. Тато знав чотирьох. Вони до нас заходили. Люди їх теж упізнали.

      З розповіді Зоньки я зрозумів, що в очереті впали Стодоля, Голий, Шпак і Лоза. Неважко було здогадатися, що двоє невпізнаних – то провідник Корнило й Пластун. Отже, була надія, що, окрім мене, залишилися живими Сокіл, Місько й Сірко. Це якщо ніхто з них не потрапив до рук москалів.

      Найдужче Зонька плакала за Стодолею. Казала, що він частіше за інших до них заходив і був найуважніший до неї. Мені то було трохи дивно чути, адже Стодоля мав наречену Михасю. Але я дорікнув собі за лукаву підозру, бо Стодоля мертвий лежав біля Купчинецької сільради, а Зонька опікувалася мною. Я сидів у теплі на ліжку, звісивши босі ноги, аж раптом вона підійшла і, взявши мою голову в руки, притисла до тугих теплих грудей.

      – Господи, що з нами буде? Вони ж виб’ють усіх, – прошепотіла Зонька.

      Її пальці м’яко перебирали мого чуба, і, хоч як було любо та затишно біля Зоньки, я вирішив не відлежуватися в хаті, а попросився перебути в стодолі, поки висохне моя вдяганка.

      Зонька занесла в стодолу подушку і коца, постелила мені на сіні й сказала, що я можу спокійно відсипатися, вона пильнуватиме, хоч таким дощем ніхто сюди не прийде. Але який міг бути спокій, коли провідник Корнило, Пластун, Стодоля, Голий, Шпак і Лоза лежали мертві біля Купчинецької сільради… Це була зрада. «Хто? Хто?» – свердлила мене невідчепна думка, і навіть тоді, коли я, знеможений, впадав у сон, у голові пульсувало: хто, хто, хто? Невідомо, що сталося з Міськом, Соколом і Сірком. Я мусив мати хоч якийсь здогад, хто всипав трощу, аби вирішити, що мені робити далі й куди спершу податися.

      Скрипнули двері, рука моя лягла на череп гранати, хоч я сподівався, що це Зонька принесла мені підвечірок. Але у проймі дверей виросла кремезна чоловіча постать, я впізнав коваля Васюту.

      – Живий? – спитав він глухим голосом.

      – Дякувати Богу, – сказав я.

      Васюта приніс мені гарячої бульби, хліба, кусень сала і часничину. Сів коло мене на сіні, мовчав.

      – Їж, – нарешті озвався. І так само, як Зонька, не поспішав з розмовою, поки я не впорав вечерю.

      У стодолі було сутінно, та я бачив, як на його темному лиці ворушаться жовна, наче Васюта теж щось жував і не міг проковтнути.

      – Є ще одна сумна новина, – спроквола почав він. – Ну, тепер добрих вістей не буває. Про шістьох хлопців ти знаєш, Зоня казала. – Васюта зволікав із новиною, аби я приготувався її почути.

      – Ще хтось із наших упав?

      – Упала криївка, – сказав він. – На Драгоманіці.

      – Як?

      – Коли приїхали більшовики на машині й почали розкопувати, у криївці застрілилося п’ятеро. Кажуть, звідти дістали якогось провідника, дівчину і ще трьох хлопців.

      Я зрозумів, що впала криївка, в якій переховувалися тернопільський провідник Шах, його друкарка Оля та ще двоє охоронців Шаха. Саме до цієї криївки я хотів прорватися з очерету, коли вночі наткнувся на більшовицькі стійки. Якби був прорвався, то вже лежав би біля

Скачать книгу