ТОП просматриваемых книг сайта:
FакіR. В’ячеслав Васильченко
Читать онлайн.Название FакіR
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения В’ячеслав Васильченко
Издательство Мультимедийное издательство Стрельбицкого
Режисер розвів руками, мовляв, «капітулюю». А потім додав:
– Треба поговорити про тебе з кимось із «Коламбії Пікчерз», якщо тобі це ще цікаво.
Тоні задоволено усміхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Підганяти її не варто. Бо все одно зробить по-своєму. Як завжди.
Тим часом «фіат» звернув у тиху непримітну вуличку, вимощену бруківкою. Усе тут дихало вічним «позавчора». Триповерхові будинки сіріли старістю. Її не в змозі приховати навіть темна ніч.
«Фіат» обминув дві проіржавілі розвалюхи, що знайшли тут останній спочинок, трохи проїхав і спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.
– Що ж, – почав Режисер, – час опустити завісу. Оркестр виконає останній акорд… Я навмисне заїхав сюди. У цей глухий квартал. Тут і вдень не надто людно, а вночі… О котрій там у тебе літак?
– О шостій.
– А зараз? – Режисер підсвітив годинника. – Пів на третю. Устигнеш ще й кави випити… Давай сумку…
Тоні перехилився назад і не помітив, як у Режисерових руках з’явився пістолет з глушником і тим паче – як плавно пішов гачок. Лише відчув у боці могутній поштовх і водночас – жахливий біль. За мить усе повторилось. Тоні повис на сидінні. Режисер вибрався з машини, перебіг на протилежний бік, витяг Тоні і кинув на холодне брудне каміння. Так же швидко знову сів, рвонув з місця й кинувся навтікача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на німій бруківці цієї тихої, старої, забутої Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгічні сни. Про часи молодості. Коли все було не так.
Глава І. «Перший привіт від «Ункаса»
26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв.
Богдан Лисиця прилетів до Афін учора вранці. Зробив так навмисне і ось чому: катер до Авгі відходив сьогодні о 13.00. Заклавши в запас більше доби, хотів ближче познайомитись зі столицею Еллади, де, як усім відомо, виколисано не одну культурну перлину.
Англійську знав шикарно. Тому майже на всі питання одержував потрібну відповідь. Чи то там і справді такі ввічливі та щирі люди, чи Лисиці просто щастило – хтозна. Але беззаперечним лишалося одне: після проведеної в Афінах доби знов захотілося жити. Далі. Як живуть звичайні люди. Коли з радістю. Коли з сумом. Коли у щасті. А коли – й попід руки з невдачами. Але – щоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно…
Усередині клекотіли враження, що надовго залишаться в пам’яті. Особливою яскравістю там вигравав головний архітектурний пам’ятник – ця реліквія «золотого віку» античних Афін – ансамбль Акрополя. Храм Афіни-Діви Парфенон, невеликий витончений храм Ніки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими каріатидами, Пропілеї – колонадний вхід до Акрополя… Усе це ще жило в пам’яті, стояло перед очима. Німі свідки розквіту вільної людської думки, ці зруйновані храми, здавалося, віддано оберігали бачене в далекі античні часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол таємничості, що перетворював їх на прекрасну геніальну